Публікації

Сільськогосподарська орієнтація та бімодальна структура аграрного сектору України вирізняють її серед більшості країн-членів ЄС. В Україні великий індустріальний агробізнес здебільшого займається вирощуванням зернових культур для експорту, тоді як сімейні фермерські та особисті селянські господарства виробляють основні продукти для внутрішнього ринку. Війна Росії проти України серйозно вплинула на всіх сільськогосподарських виробників, однак найбільше постраждали експортоорієнтовані агробізнеси.

Незважаючи на війну, сільське господарство України продовжує трансформуватися у рамках Угоди про асоціацію з ЄС, і земельна реформа триває за планом. Більшість програм післявоєнної реконструкції України зосереджені на відновленні індустріального експортоорієнтованого сільського господарства. Хоча останній Ukraine Plan наголошує на розвитку невеликих сімейних ферм, він ігнорує неформальну економіку, яка робить дрібних сільгоспвиробників дуже стійкими та продуктивними.

Якщо Україна приєднається до ЄС за чинних умов, вона стане найбільшим отримувачем коштів Спільної аграрної політики (САП), причому головними бенефіціарами стануть великі індустріальні агробізнеси. Однак процес інтеграції в аграрному секторі, ймовірно, відбуватиметься поступово, як це було під час розширення ЄС на Схід у 2000-х роках. Попри високі сподівання українських виробників продовольства на нові ринки та інвестиції після вступу до ЄС, результати, ймовірно, будуть менш сприятливими (особливо для дрібних сільгоспвиробників) і можуть мати негативні побічні ефекти, як це сталося в інших посткомуністичних країнах ЄС. Потрібні продумані політики та програми для зміцнення українських сімейних фермерських та особистих селянських господарств, щоб вони змогли отримати реальні вигоди від євроінтеграції.

ВСТУП

У розпал повномасштабного вторгнення Росії Україна стала кандидатом на вступ до ЄС. Попри сильну підтримку з боку Євросоюзу, майбутнє членство України викликало занепокоєння серед фермерських організацій у кількох країнах ЄС. Нещодавні протести фермерів Центральної та Східної Європи проти напливу українського зерна та інших продуктів харчування є прикладом можливих напружених відносин. Вступ до ЄС відкриє Україні нові можливості, проте також принесе виклики й потребу в трансформації аграрної економіки та суміжних галузей. Спільна аграрна політика (САП) ЄС також має бути скоригована, щоб врахувати нового члена, який не лише є одним із найбільших у світі виробників і експортерів продовольства, але й має дуже відмінну від ЄС аграрну структуру.

У цій політичній записці ми обговорюємо перспективи європейського майбутнього для українського сільського господарства в умовах руйнувань, спричинених війною, структурних змін у рамках Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, а також програм післявоєнної реконструкції. Ми розглядаємо досвід інших посткомуністичних країн-членів ЄС, щоб спрогнозувати, як асоціація України з Євросоюзом та подальше приєднання вплинуть на українське сільське господарство та земельний ринок, і, навпаки, як приєднання України вплине на САП та агропродовольчу торгівлю в ЄС. Ми завершуємо деякими рекомендаціями щодо зміцнення українських малих фермерських господарств, аби вони могли отримати вигоди від вступу до ЄС.

УНІКАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

Аграрна орієнтація та бімодальна структура сільського господарства України відрізняють її від більшості країн-членів ЄС. Україну часто називають житницею Європи, адже вона має близько 42 млн гектарів сільськогосподарських земель — стільки ж, скільки Франція та Польща разом узяті, — і є одним із найбільших у світі експортерів зернових культур. Попри війну, Україна утримує 10% світового ринку пшениці, 15% ринку кукурудзи та 13% ринку ячменю. Сільське господарство є центральною опорою української економіки. Близько 45% загального доходу від експорту надходить із цього сектору. У 2021 році аграрна галузь забезпечувала зайнятість для близько 7 млн українців (17% населення) і становила 10,9% ВВП країни. Для порівняння, у тому ж році сільське господарство ЄС забезпечувало 4,2% зайнятості та 1,3% ВВП. Ще однією важливою відмінністю між ЄС і Україною є аграрна структура. Попри варіації між країнами, сільське господарство ЄС здебільшого базується на сімейних фермах з середнім розміром у 17 гектарів.

В Україні ж співіснують два кардинально різні види виробництва: великі сільськогосподарські підприємства (агробізнеси) та приватні сімейні господарства. До війни агробізнес контролював 53,9% ріллі та забезпечував 54,5% усього сільськогосподарського виробництва країни. Він спеціалізувався здебільшого на вирощуванні зернових та олійних культур для експорту. Як правило, агробізнес застосовує промислові методи землеробства, які рідко є екологічно чистими, та технології, що заощаджують трудові ресурси, із відносно низьким внеском у зайнятість у сільській місцевості. Розмір аграрних підприємств залежить від їхнього правового статусу. Наймасштабніші з них — агрохолдинги, що об’єднують кілька сільськогосподарських підприємств. Один із таких, Kernel, обробляє 700000 гектарів, що майже втричі більше за загальну сільськогосподарську площу Чорногорії, іншої країни-кандидата на вступ до ЄС. Десять провідних агрохолдингів контролюють 8% (2,6 млн гектарів) усієї ріллі в Україні. До недавнього часу значна частина агробізнесів орендували землю на умовах недорогих довгострокових контрактів у сільських мешканців, які були деюре власниками української землі.

Інший вид сільськогосподарських виробників в Україні — приватні сімейні господарства. Українська статистика не дає чіткого визначення цього поняття, а різні джерела наводять різні типи та кількість таких господарств. Зазвичай розрізняють фермерські господарства і особисті селянські господарства. Нині існує 31800 зареєстрованих фермерських господарств і 3,9 млн особистих селянських господарств (хоча їхня фактична кількість може бути значно більшою). Фермерські господарства мають середній розмір 50–100 гектарів, що за українськими мірками не вважається великим. Вони орієнтовані здебільшого на внутрішній ринок, хоча деякі також експортують продукцію. Особисті селянські господарства значно менші — у середньому лише 4 гектари. У 2021 році 78% з них мали площу менш як 1 гектар. Вони виробляють продукцію переважно для власного споживання, а також для продажу на місцевих ринках. Фермерські та особисті селянські господарства є основою сільської економіки та суспільного життя, а їхні методи виробництва є більш традиційними й екологічно стійкими. До війни фермерські та особисті селянські господарства забезпечували 46,1% загального обсягу сільськогосподарської продукції та обробляли 45,5% землі. Вони виробляли 95% картоплі, 85% овочів, 80% фруктів і ягід, 75% молока та 35% м’яса в Україні.

Незважаючи на їхню важливу роль у забезпеченні національної продовольчої безпеки, ці невеликі сільгоспвиробники були занедбані українською аграрною політикою, яка протягом багатьох років підтримувала розвиток великого експортно орієнтованого агробізнесу. Угода про асоціацію між Україною та ЄС, ратифікована у 2014 році, була спрямована на зближення українського законодавства і структур з європейськими, зокрема в аграрному секторі. Значні зміни відбулися в політиці забезпечення якості продукції, стандартизації агропродовольчої торгівлі, обмеження використання ГМО та підтримки розвитку органічного сільського господарства. До кінця 2022 року загальний прогрес у впровадженні Угоди в аграрному секторі оцінювався у 60% (менше, ніж в інших секторах економіки та соціальної сфери). У цей же період, хоча Угода про асоціацію цього прямо не вимагала, були здійснені серйозні кроки щодо лібералізації ринку сільськогосподарських земель і створення прозорого земельного кадастру в Україні. На момент повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року Україну перебувала в процесі реформування (детальніше про це — нижче).

ВПЛИВ ВІЙНИ НА УКРАЇНСЬКЕ СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

Станом на грудень 2023 року, за оцінками Київської школи економіки та Світового банку, війна Росії проти України завдала українському сільському господарству збитків на суму 75 млрд євро. Зокрема йдеться про знищення та мінування сільськогосподарських угідь, пошкодження аграрної техніки, крадіжку ресурсів та продукції, збільшення виробничих витрат і дефіцит робочої сили. Близько 30% українських сільськогосподарських земель зараз не обробляються, оскільки перебувають під окупацією або є небезпечними для ведення сільського господарства. Окрім безпосереднього впливу на аграрний сектор, війна має руйнівні наслідки для довкілля, зокрема для якості ґрунтів та води. За даними центру екологічних ініціатив «Екодія», вибухи авіабомб і артилерійських обстрілів, мінування територій, знищене важке військове обладнання, розливи нафти, пожежі та зсуви матимуть довгострокові наслідки для українського сільського господарства та життя. Хоча обидва типи сільськогосподарських виробників зіштовхнулися з серйозними проблемами, найбільше постраждали великі індустріальні агробізнеси. Їхні надмірні масштаби, монокультурне виробництво, негнучкі методи та орієнтованість на експорт зробили український агробізнес особливо вразливим. Великі сільськогосподарські підприємства, поля та інфраструктура часто стають мішенню російських ракет. Постачання палива та хімічних добрив (раніше імпортованих з Росії та Білорусі) було припинене, а частину сільгосппрацівників мобілізували. Однак найбільшої шкоди експортоорієнтованому агробізнесу України було заподіяно на початку війни, коли російський флот заблокував чорноморські порти, через які надходило 95% українського зерна. Це тимчасово паралізувало експортний сектор сільського господарства. Рішенням стали «Шляхи солідарності», організовані урядами України та ЄС для забезпечення альтернативних наземних та річкових маршрутів для українського зерна. Лише за рік українські аграрії адаптувалися та знайшли способи виробляти й експортувати продукцію в нових реаліях. Вони інвестували в експортні потужності на Дунаї та, за підтримки уряду, проклали нові маршрути в Чорному морі через територіальні води країн НАТО. Тим часом фермерські та особисті селянські господарства відносно швидко адаптувалися. Вони менш залежні від зовнішніх ресурсів і міжнародної торгівлі, мають власне обладнання, техніку та склади, часто використовують органічні добрива, покладаються на сімейну та місцеву робочу силу, а свою продукцію збувають на місцевих ринках. Ці чинники, разом із взаємною підтримкою та солідарністю, дозволили українським дрібним сільгоспвиробникам адаптуватися до надскладних умов. Однак війна серйозно послабила всіх українських сільгоспвиробників.

За даними опитуванням ФАО 2023 року, майже 90% виробників рослинництва та 60% виробників промислового тваринництва повідомили про значне або різке зниження доходів. Близько 7% господарств збанкрутували й припинили діяльність. Крім того, чверть особистих селянських господарств зазнали серйозних труднощів через війну, а кожне четверте змушене було скоротити або повністю припинити виробництво.

ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМА ДО І ПІД ЧАС ВІЙНИ

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році Україна ініціювала земельну реформу, щоб розподілити колективні землі колгоспів та радгоспів серед сільських жителів для приватного землекористування. Аби запобігти захопленню земель та встановленню корпоративного контролю над ними, у 2001 році було запроваджено мораторій на їхній продаж. Однак більшість власників не змогли створити комерційні ферми та передали свої земельні ділянки в оренду реорганізованим колгоспам і радгоспам, а пізніше — агробізнесу. Мораторій кілька разів продовжували, поки у 2020 році уряд Володимира Зеленського не вніс зміни до Земельного кодексу, ініціювавши поетапну лібералізацію ринку сільськогосподарських земель.

На першому етапі (липень 2021 — січень 2024) фізичним особам дозволялося купувати до 100 гектарів сільськогосподарських угідь. З 2024 року фізичні та юридичні особи можуть володіти до 10000 гектарів. Прихильники відкритого ринку землі, зокрема ЄС, МВФ і Світовий банк, стверджували, що реформа сприятиме прозорості земельних угод, підвищенню ефективності аграрного сектору та збільшенню бюджетних надходжень. У 2019 році МВФ навіть висунув її як умову для рефінансування боргу України. Водночас низка різних політичних й економічних суб’єктів, зокрема ГС «Українська мережа сільського розвитку» та Асоціація фермерів і приватних землевласників України (АФЗУ), критикували лібералізацію. Вони побоювалися, що без належної підтримки малих фермерських та селянських господарств зняття мораторію призведе до подальшої концентрації земель в руках великих агробізнесів, деградації довкілля та знелюднення українських сіл. Ці організації закликали призупинити земельну реформу або принаймні відкласти її другий етап до завершення війни.

Однак через два роки після початку повномасштабного вторгнення земельна реформа просувається за планом. Ціни на землю зросли на 18,6%, а обсяг транзакцій — хоч і дещо нижчий від очікуваного в мирний час — свідчить, що ринок землі в Україні функціонує, незважаючи на війну. Фермери змушені викуповувати орендовані у сусідів ділянки, щоб уникнути їхньої передачі великим компаніям, проте складне фінансове становище та непевність, спричинена війною, ускладнюють цей процес. Агробізнес становить 83,5% всіх транзакцій серед юридичних осіб, які купують землю, при цьому вони офіційно не можуть володіти понад 10000 гектарів. Хоча ще рано прогнозувати результати земельної реформи, зростання цін на землю та консолідація сільськогосподарських угідь є найбільш імовірними сценаріями.

Лібералізація ринку землі в посткомуністичних країнах ЄС мала подібні наслідки. Наприклад, після повного відкриття ринку в Румунії у 2008 році ціни на землю зросли втричі — зі 1000 євро за гектар у 2007 році до близько 3000 євро у 2014 році. У тому ж 2014 році Румунія відкрила доступ до ринку землі юридичним особам з інших країн ЄС, що призвело до подальшого щорічного зростання цін на 10–15%. Правила продажу землі в Україні суворіші, ніж у сусідніх країнах ЄС, оскільки законодавство не дозволяє продаж земель іноземцям. Водночас чинні орендарі мають пріоритетне право на викуп сільськогосподарських угідь. Для порівняння, в Румунії та Польщі пріоритетне право надається ширшому колу потенційних покупців: локальним фермерам, родичам продавця та місцевій владі. Надання особам і компаніям із країн ЄС права купувати українську землю після вступу України до ЄС призведе до значних інвестицій у сільське господарство. Однак це також призведе до значного підвищення цін на землю (нині середня вартість 1 гектара ріллі в ЄС становить 10578 євро, тоді як в Україні — 627 євро), що ускладнить доступ до купівлі землі малим українським сільгоспвиробникам.

УКРАЇНСЬКЕ СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО В ПРОГРАМАХ ПІСЛЯВОЄННОГО ВІДНОВЛЕННЯ

Попри те, що війна Росії триває, українські та міжнародні політики розробляють і впроваджують план відновлення України. Було проведено три щорічні Міжнародні конференції з питань відновлення України — у Лугано (липень 2022), Лондоні (червень 2023) і Берліні (червень 2024). Ці важливі заходи об’єднали світових лідерів, представників міжнародних фінансових установ, бізнесу та громадських організацій для обговорення відбудови України як сильної європейської країни, реалізації реформ європейської інтеграції та пошуку джерел фінансування зруйнованої війною економіки. На першій конференції в Лугано Національного рада з відновлення, створена президентом України, представила проєкт «Плану відновлення та розвитку України» на 2022–2032 роки, вартість якого оцінюється в 750 млрд доларів. План поділений на три фази: воєнна економіка (2022), післявоєнне відновлення (2023–2025) і нова економіка (2026–2032). Він охоплює 850 проєктів у межах 15 національних програм, серед яких особливо важливою є «Нова аграрна політика».

Як і «План відновлення та розвитку», «Нова аграрна політика» передбачає три фази. Вона охоплює ініціативи для забезпечення продовольчої безпеки під час війни, скасування певних податків і тарифів на експорт продуктів харчування, розвиток нових маршрутів постачання та залучення інвестицій у сільське господарство. У довгостроковій перспективі політика спрямована на стимулювання перероблення сільськогосподарської сировини (здебільшого зернових і олійних культур), підтримку вітчизняного виробництва сільськогосподарської техніки, реалізацію вимог Зеленої угоди ЄС та подальше коригування української аграрної політики відповідно до Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. «Нова аграрна політика» зазнала критики з боку приватних фермерських організацій, громадянського суспільства та академічної спільноти за прагнення відновити довоєнну модель глобалізованого, експортно орієнтованого сільського господарства. Зосереджуючись на збільшенні виробництва, ефективності використання земель і розвитку нових експортних напрямків, «Нова аграрна політика» не враховує інтереси приватних фермерських та особистих селянських господарств, що ставить під сумнів її відповідність принципам сталого й справедливого розвитку.

На другій Конференції з відновлення України президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн представила пропозицію щодо нової програми Ukraine Facility, яка передбачає надання до 50 млрд євро протягом чотирьох років для підтримки фінансової стабільності, відновлення та реалізації ключових реформ у рамках інтеграції України до ЄС у 2024–2027 роках. Вісім місяців по тому, у березні 2024 року, український уряд представив Ukraine Plan, необхідний для отримання фінансування. План визначає бачення відновлення, реконструкції та модернізації країни з низкою реформ, запланованих у межах євроінтеграційного процесу. Серед них — покращення державного управління з акцентом на належне врядування, верховенство права та боротьбу з корупцією. 15 квітня 2024 року Європейська рада схвалила Ukraine Plan, а перший регулярний платіж на його реалізацію було здійснено в серпні 2024 року.

Ukraine Plan приділяє велику увагу сталому розвитку та зеленим ініціативам. На відміну від попередніх програм, які непропорційно підтримували великі агробізнеси, цей план визнає ключову роль малих і середніх ферм у переході до виробництва продукції з вищою доданою вартістю та екологічно чистих методів сільгоспвиробництва. Він передбачає підтримку дрібних фермерів у здійсненні приватних інвестицій і спрощення доступу до державних програм та донорського фінансування. Як частина процесу децентралізації план допомагає місцевим громадам покращити управління земельними ресурсами та просторове планування. Також він містить кілька механізмів, що сприяють придбанню землі фермерськими та особистими селянськими господарствами. Для стимулювання інновацій у сільському господарстві Ukraine Plan підтримує розвиток автоматизації, інформаційних технологій і штучного інтелекту. Значна увага приділяється цифровізації аграрного сектору та залученню дрібних сільгоспвиробників до офіційних реєстрів, що, за прогнозами, сприятиме зростанню кількості малих ферм щонайменше на 300000.

Хоча більшість ініціатив спрямовані на підтримку дрібних фермерів, Ukraine Plan має ті ж недоліки, що й аграрна політика багатьох посткомуністичних країн-членів ЄС. Попри визнання фермерських та особистих селянських господарств ключовими гравцями сталого розвитку та зеленого переходу, агробізнес залишається основним рушієм економічного розвитку. Це призводить до недооцінки економічного потенціалу приватних ферм. Крім того, план накладає вимоги для дрібних сільгоспвиробників, зокрема обов’язкову реєстрацію для участі в програмах підтримки та отримання фінансування. Така регуляція загрожує неформальним відносинам і системам взаємодопомоги, що поширені в посткомуністичних сільських районах. Вона також створює ієрархію між зареєстрованими та незареєстрованими фермерами, що може призвести до маргіналізації дрібних господарств і зробити малих виробників продовольства менш стійкими та гнучкими.

ПОТЕНЦІЙНИЙ ВПЛИВ ВСТУПУ ДО ЄС (І ВИКОРИСТАННЯ САП) НА УКРАЇНСЬКЕ СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО ТА НАВПАКИ

У процесі структурних змін, зокрема в аграрному секторі, для вступу до ЄС трансформації зазнає не лише Україна — змінюватися доведеться і самому Євросоюзові. Головною перешкодою є Спільна аграрна політика (САП), яка становить 33,1% бюджету ЄС-27. САП включає два основні компоненти: (1) прямі виплати фермерам, які поглинають 76,8% бюджету САП, і (2) субсидії на розвиток сільських територій.

Якщо Україна приєднається до ЄС за чинними правилами, вона стане найбільшим отримувачем коштів САП у блоці через свої географічні розміри та масштаби аграрної індустрії. Це означає, що фермери з інших країн-членів повинні будуть погодитися на нижчі виплати. Значне скорочення фінансування може вдарити по таких ключових бенефіціарах САП, як Франція, Іспанія та Польща. Оскільки будь-яка реформа САП потребує одностайного схвалення, малоймовірно, що всі чинні отримувачі погодяться ділити кошти з Україною. Крім того, САП надає прямі сільськогосподарські субсидії на гектар, що створює переваги для великих господарств і часто критикується за недостатню підтримку дрібних фермерів. Без реформування цієї політики більшість коштів ЄС отримуватимуть лише великі українські агрохолдинги, тоді як малі фермерські та особисті селянські господарства можуть не відповідати критеріям через невеликі розміри. Подібна ситуація спостерігалася в Румунії після її вступу до ЄС у 2007 році. Там, як і в Україні, мільйони сільських домогосподарств відігравали важливу роль у виробництві продуктів харчування. Однак у перше десятиліття членства близько 90% румунських господарств не мали права на отримання виплат за САП через надто малу площу земельних ділянок. Багато українських фермерських та селянських господарств розглядають вступ до ЄС як можливість продавати свою продукцію на європейському ринку під маркуванням органічної. Однак відповідність суворим стандартам ЄС може стати серйозним викликом. Багато малих виробників не мають ресурсів для отримання сертифікації та не можуть довести, що якість їхнього ґрунту, методи виробництва та продукція відповідають критеріям органічного сільського господарства. Додатковою перешкодою є забруднення ґрунтів та ґрунтових вод внаслідок війни з Росією, що робить окремі регіони непридатними не лише для органічного землеробства, але й для сільського господарства загалом.

Членство України в ЄС, ймовірно, знизить ціни на продукти харчування в Європі та підвищить їх в Україні. Нині вартість землі, сільськогосподарських ресурсів і праці в Україні значно нижча, ніж у ЄС. Це дає українським виробникам перевагу в ціні. Проте прагнення українських фермерів «нагодувати Європу» (Україна виробляє майже стільки ж зерна, птиці, яєць та соняшникової олії, скільки потрібно всьому ЄС) може викликати опір з боку європейських аграріїв.

На початку 2023 року вільний доступ української продукції на ринок ЄС призвів до надлишку зерна та інших сільськогосподарських товарів, що спричинило обвал цін на зерно та підірвало ринки, зокрема в Центральній і Східній Європі. Це, своєю чергою, стало причиною заборони експорту українського зерна до п’яти країн ЄС, а також до односторонніх заборон на імпорт української продукції в Польщі, Угорщині та Словаччині. Хоча вступ України до ЄС викликає занепокоєння серед європейських фермерів, подібні побоювання виникали і під час попередніх етапів розширення. На початку 2000-х років старі країни-члени ЄС попереджали про можливі загрози з боку сільськогосподарської продукції з Чехії, Естонії, Угорщини, Латвії, Литви, Польщі, Словаччини, Словенії, Болгарії та Румунії. Щоб захистити власні ринки, сільськогосподарські продукти з цих країн були виключені з безмитної торгівлі в угодах про асоціацію, а імпортні мита діяли аж до моменту їхнього повноправного вступу. Наслідки виявилися не такими, як очікували країни Західної Європи. У перші роки після розширення торговий баланс у сільськогосподарському секторі між новими членами ЄС і старими залишався негативним (за винятком Угорщини та Болгарії) і навіть погіршився для більшості з них. Це спростувало побоювання щодо надмірної конкуренції, показавши, що інтеграція нових аграрних ринків відбувається складніше й не завжди на користь виробників з країн, що приєднуються.

Як і Україна, більшість посткомуністичних країн-членів мали значну сільськогосподарську складову в своїй економіці, що могло перевантажити бюджет Спільної аграрної політики (САП) після їхнього приєднання. Щоб запобігти цьому, було прийнято рішення про поступове скорочення виплат на 10 років. У перший рік членства нові країни отримували лише 25% від передбачених САП виплат, після чого ця частка щороку зростала на 5%. Водночас національні уряди могли додавати до цих виплат не більше ніж 30% щороку. У підсумку фермери Центральної та Східної Європи отримували лише 55% від сум, доступних їхнім західноєвропейським колегам. Крім того, розрахунок прямих виплат базувався на врожайності за 1995–1999 роки та площі оброблювальних земель. Однак через економічні потрясіння, пов’язані з переходом від централізованого планування до вільного ринку, врожайність у цих країнах була значно нижчою, ніж у решті ЄС. Як наслідок, фермери з нових країн-членів отримували менші виплати, ніж фермери в Західній Європі. Справедливість і ефективність САП у посткомуністичних країн дедалі частіше ставиться під сумнів. Нещодавнє дослідження невдоволення польських фермерів цією політикою показує, що САП базується на західній моделі сільського господарства й не враховує специфіку аграрного сектору Центральної і Східної Європи, зокрема значну частку дрібних фермерських господарств і поширеність неформальної економіки. Вимоги до реєстрації та сертифікації змушують багатьох дрібних фермерів або йти в тіньову економіку, або припиняти господарську діяльність. Принцип розподілу прямих виплат за САП на основі площі земельних угідь призводить до укрупнення господарств коштом дрібних фермерів, появі фіктивних ферм (які імітують господарську діяльність, щоб отримувати виплати) та нераціональному використанню земель.

Неподоланна корупція ускладнює доступ дрібних фермерів до фінансової підтримки; натомість основними бенефіціарами часто стають місцеві олігархи та корпорації. Крім того, у фермерських спільнотах Центральної та Східної Європи зростає обурення через несправедливе ставлення до них порівняно із західноєвропейськими колегами, що робить їх більш схильними до підтримки правих націоналістичних партій та рухів.

ВИСНОВКИ

Включення «житниці Європи» до складу ЄС матиме значні переваги для продовольчої безпеки Європи, але водночас створить серйозні виклики для фермерів ЄС. Якщо САП не буде адаптована, український агробізнес, ймовірно, отримає значну частину прямих виплат Євросоюзу для сільського господарства, що знизить ціни на продукти харчування та посилить конкуренцію на європейських ринках. Це, своєю чергою може розпалити вже наявне невдоволення серед фермерів ЄС. Однак це не перший випадок інтеграції аграрно орієнтованої країни до Євросоюзу, і ймовірно, процес адаптації буде поступовим, як це відбувалося під час східного розширення у 2000-х роках. Для українських виробників вступ до ЄС відкриє доступ до нових ринків та інвестицій. Проте, як показує досвід посткомуністичних країни, очікувані переваги можуть виявитися меншими, ніж передбачалося, що з часом призведе до розчарування в Євросоюзі. Попри добрі наміри Ukraine Plan, найбільші групи українських агровиробників — приватні фермерські та особисті селянські господарства — ймовірно, отримають незначні вигоди від вступу, оскільки більшість коштів САП за чинними правилами дістанеться великому агробізнесу. Тому важливо розробити політики, спрямовані на зміцнення українських фермерських та особистих селянських господарств, щоб вони змогли отримати реальні вигоди від вступу до ЄС. Громадські ініціативи в Україні неодноразово пропонували важливі рекомендації щодо реформування сільського господарства.

У 2022 році в Києві відбувся Народний форум «Селянські та фермерські господарства під час війни та у період повоєнного відновлення України: політичний діалог». Захід об’єднав представників сільських домогосподарств, сімейних ферм, громадських організацій і наукової спільноти. Учасники форуму розробили резолюцію з конкретними рекомендаціями до уряду щодо підтримки дрібних сільгоспвиробників. Зокрема, резолюція закликала уряд України визнати ключову роль сімейних фермерських та особистих селянських господарств у забезпеченні продовольчої безпеки країни, а також законодавчо визначити категорії малих, середніх і великих сільгоспвиробників. Вона також містила вимогу призупинити земельну реформу до впровадження правових, організаційних і фінансових механізмів, які б забезпечили справедливіші умови для участі сімейних фермерів у ринку землі. Крім того, резолюція пропонувала запровадити гарантовану квоту в 10% для дрібних фермерів у міжнародній торгівлі зерном та інші механізми підтримки, які б надавали їм конкурентну перевагу над великими агробізнесами.

Загалом, автори резолюції стверджували, що українське сільське господарство виграло б від прийняття таких документів, як Добровільні керівні принципи ООН щодо відповідального регулювання питань володіння та управління земельними, лісовими та рибними ресурсами (2012), Глобальний план дій ООН в рамках Десятиліття сімейних фермерських господарств (2019–2028), Принципи ФАО щодо відповідальних інвестицій у сільське господарство та продовольчі системи (2014), Декларація ООН «Про права селян та інших людей, що працюють в сільській місцевості» (2018), а також Європейська Зелена угода: стратегії «Від ферми до виделки» та «Біорізноманіття». Останнє є дещо іронічним, оскільки після нещодавніх протестів фермерів у ЄС Європейська рада ухвалила низку регресивних змін у політиці захисту довкілля, що загрожує Європейському Зеленому курсу та Цілям сталого розвитку. З одного боку, це полегшить українським сільгоспвиробникам адаптацію до нових, менш жорстких екологічних вимог ЄС. З іншого боку, такі зміни ставлять під загрозу перспективи справедливих, здорових і екологічно сталих продовольчих систем як у Євросоюзі, так і в Україні.