Публікації

Українська економіка так і не змогла відновитися до рівня індустріального розвитку радянського періоду. За понад 30 років незалежності, попри численні економічні реформи, ухвалені стратегії та концепції, країна дедалі більше перетворюється на сировинний придаток розвинених країн. Тіньовий сектор економіки традиційно залишається на високому рівні — від 30 до 38% за різними оцінками. Попри наявність власної валюти, в країні фактично діє бівалютна система: поряд зі слабкою гривнею в обігу перебуває міцний долар, до якого прив’язуються цінові розрахунки. Значна частина заощаджень населення зберігається в доларах або інших стабільних валютах. Нестабільність економічної та політичної систем сприяє зростанню корупції в усіх сферах життя, зокрема в економіці. Ці фактори значно ускладнюють інтеграцію економіки України з економіками країн Європейського Союзу та вимагають кардинального перегляду її місця в економічному просторі ЄС, а також проведення глибоких структурних реформ, які, вірогідно, зачеплять і політичну систему країни.

Повний огляд "Виклики на шляху інтеграції України до ЄС" можна завантажити тут.

ВСТУП

ВВП

Хоча Україна володіє багатими природними ресурсами, має найкращі у світі чорноземи, мільйони освічених інженерів та кваліфікованих працівників, вона залишається найбіднішою країною Європи за оцінками Міжнародного валютного фонду. За прогнозами МВФ, у 2024 році очікуваний ВВП на душу населення складе 5 600 доларів США, що вдвічі менше за середній показник в країнах ЄС.

Водночас, у світовому рейтингу Україна посідає 141 місце за цим показником, тоді як за номінальним ВВП, вираженим у доларах США, вона, за прогнозами МВФ, опиниться на 57 місці в 2024 році. Попри повномасштабні бойові дії в Україні, що тривають вже третій рік і супроводжуються масованими ракетними обстрілами енергетичного сектору, інфраструктури та промислових підприємств, уряду вдалося зупинити стрімке падіння ВВП і забезпечити його відновлення. Так, у 2023 році реальний ВВП України зріс на 5,3% за даними Державної служби статистики. Наприкінці 2024 року прогнози щодо очікуваного ВВП стали більш оптимістичними, ніж у середині року. Так, за оцінками Національного банку України, ВВП зросте до 4%, замість прогнозованих 3,7%. Єврокомісія також покращила свої прогнози, очікуючи зростання ВВП на рівні 3,5%, що вище попередньо прогнозованих 2,9%. Водночас МВФ знизив свій прогноз зростання з 4,6% до 3%.

У Центрі економічної стратегії вважають, що відновлювальне зростання економіки України у 2023 році стало наслідком низької бази після падіння на 28,8% у 2022 році, і в подальшому темпи зростання зменшаться. Поточні дані підтверджують цей прогноз. За оцінками Єврокомісії, у 2025 році ВВП України зросте лише на 2,8%. У Світовому банку вважають, що ріст економіки уповільниться до 2% ВВП, головним чином через значні збитки від російського вторгнення та масштабні перебої з енергопостачанням. За прогнозами українського уряду, зростання економіки у 2025 році очікується на рівні 2,5% ВВП.

 

Гривня

Гривня залишається відносно стабільною платіжною одиницею в Україні, а Національний банк у 2024 році дещо пом’якшив валютні обмеження, введені після початку повномасштабних бойових дій. Темпи девальвації гривні виглядають значно нижчими ніж темпи інфляції.

Відносну курсову стабільність гривні можна пояснити значними зовнішніми надходженнями у вигляді грантів, позик та іншої фінансової допомоги від міжнародних партнерів України, що сприяють утриманню валютного балансу на стабільному рівні. З початку повномасштабної війни зовнішній державний борг України зріс з 47,7 до 106,7 млрд дол., досягнувши абсолютного історичного максимуму. Очікується, що внутрішній борг у 2024 році складе 45 млрд дол., а загальні боргові зобов’язання держави перевищать 100% ВВП. Через стрімке зростання зовнішніх боргових зобов’язань Україна може стикнутися з проблемами в утриманні валютного курсу гривні, якщо економіка не буде відновлюватися необхідними темпами, а нові запозичення чи фінансова допомога припиняться або скоротяться.

Згідно з затвердженим державним бюджетом на 2025 рік, середній курс складе 45 грн за долар США. Протягом наступних двох років уряд очікує незначну девальвацію гривні до 46,4– 46,5 грн за долар у 2026–2027 роках. Прогнози МВФ більш песимістичні: за його оцінками, девальвація буде більш вираженою — з 45,8 грн у 2025 році до 54,1 грн за долар до 2029 року.

Інфляція та облікова ставка

Початок повномасштабної агресії проти України прискорив інфляцію до 26,6% у перший рік війни. Однак цей показник виявився нижчим за прогнозовані оцінки та значно меншим порівняно з інфляцією 2014–2015 років, коли був анексований Крим та розпочалися бойові дії на Донбасі — тоді інфляція сягнула 43,3%. Вже за рік, завдяки жорсткій монетарній політиці, валютним обмеженням та стримуванню цін, уряду вдалося повернути інфляцію до бажаного рівня у 5%. Проте у 2024 році інфляція знову прискорилася. Це, передусім, було спричинено зростанням цін у промисловості через великі витрати на електроенергію, зумовлені російськими атаками на енергетичний сектор. Крім того, погіршення врожаю також стало фактором, що прискорив зростання цін на продовольство.

Трудові ресурси

На момент підготовки цього аналізу Росія окупувала близько 20% території України, включно з Кримом, а активні бойові дії тривають на більш ніж 1200 км лінії фронту, що проходить зі сходу на південь країни. Найбільше від війни постраждали промислові регіони України — Донецька, Луганська, Харківська, Запорізька, Дніпропетровська та Сумська області. Війна призвела до значного відтоку трудових ресурсів, особливо на сході України. Хоча точні дані щодо втрати трудових ресурсів відсутні, за різними оцінками уряду та міжнародних організацій, Україну покинуло близько 6 млн громадян, переважно жінок та дітей. Ще близько 4,5 млн осіб стали внутрішніми переселенцями. Крім того, до 5 млн громадян опинилися на окупованих територіях. Також до армії було мобілізовано більше 1 млн чоловіків у віці до 60 років. Якщо до початку російської агресії зайняте населення оцінювалося у 15,6 млн осіб, то станом на сьогодні — нижче 10 млн осіб. Мобілізація чоловічого населення ускладнила пошук трудових ресурсів у багатьох галузях економіки, зокрема в промисловості, сільському господарстві та комунальному секторі, де найбільше відчувається дефіцит кадрів.

ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ

Після Другої світової війни планова економіка Української РСР зазнала глибоких трансформацій, перетворившись з аграрного виробництва на сучасну індустріальну економіку. На момент здобуття незалежності у 1991 році Україна мала потужний паливно-енергетичний комплекс, розвинену металургійну та хімічну промисловості, космічну галузь, авіа- та ракетобудування, автомобільну промисловість, будівництво військових та цивільних кораблів, вагонобудування, машинобудівний сектор, а також широкий спектр виробництва побутових товарів, потужні легку та харчову промисловість. Частка України у світовому промисловому виробництві на той час сягала 0,57%, і країна входила до десятки лідерів за цим показником. У структурі ВВП України частка промисловості становила близько 48%, сільського господарства — 24%, а сфери послуг — 28%. Найбільш потужним був військово-промисловий комплекс, частка якого в промисловості іноді сягала 70%. Так, до розпаду СРСР в Українській РСР налічувалося понад 3 500 підприємств, що випускали продукцію військового або подвійного призначення, на яких працювало більше 3 млн осіб. Однак така орієнтація економіки на військово-промисловий комплекс призвела до значного дефіциту побутових товарів. Люди змушені були місяцями стояти в чергах за холодильниками, телевізорами, меблями та іншими товарами. Особливо великими були черги при купівлі автомобіля, що на той час вважався розкішшю. Ще одним недоліком економіки була її велика енергомісткість, що перевищувала аналогічні показники сусідніх країн у 3–5 разів. Масштабне промислове виробництво було можливе лише завдяки дешевим енергоресурсам з СРСР. Продуктивність праці в умовах планової економіки була вкрай низькою, хоча здійснювалися спроби її стимулювання шляхом економічних реформ під час Перебудови. Розпад СРСР у 1991 році і розрив виробничих зв’язків між колишніми радянськими республіками драматично вплинули на економіку України в перші роки незалежності. Через розпад єдиної банківської системи СРСР заощадження українців, що зберігалися в «Сбербанке СССР», були заморожені — мільйони громадян в один момент опинилися без доступа до своїх грошей. Інфляція швидко переросла в гіперінфляцію: нова грошова одиниця — купоно-карбованець — знецінювалася за місяць на 90% і більше. Це змушувало уряд друкувати все більше й більше грошей, щоб встигати покривати бюджетний дефіцит.

Зарплати, пенсії та соціальна допомога повністю знецінилися, внаслідок чого більшість громадян опинилися за межею бідності. Для прикладу, середня зарплата в перші п’ять років незалежності не перевищувала еквіваленту 50 доларів на місяць, а пенсії були ще нижчими. До 1995 року ціни зросли настільки, що зарплати почали виплачувати мільйонами купоно-карбованців, які майже нічого не коштували.

Гіперінфляція призвела до повного знецінення всіх заморожених заощаджень українців і унеможливила накопичення нових. Низька платоспроможність зменшила попит на споживчому ринку, а високоякісні товари стрімко витісняли дешеві підробки з Китаю та неякісні продукти. Лише у 1996 році, після значного уповільнення інфляції, уряд запровадив нову грошову одиницю — гривню — та провів деномінацію. Гіперінфляція в поєднанні з розривом виробничих зв’язків між колишніми республіками СРСР призвела до колапсу промисловості та економіки країни. Більшість підприємств втратили оборотні кошти через знецінення і змушені були перейти до бартерних розрахунків або працювати на «давальницькій» сировині. До 1995 року ВВП країни вплав більш ніж на 50% — це падіння продовжувалося аж до виходу з кризи в 1998–1999 роках.

Драматичного руйнування зазнало й сільське господарство України. Оборотні кошти колгоспів швидко знецінювалися, так що вони не могли проводити посівні кампанії на належному рівні, ремонтувати та купувати техніку, утримувати худобу. Кредити ж для сільського господарства були недоступні через надзвичайно високі банківські відсотки. Країна гостро відчувала брак продуктів харчування, зокрема зерна для виробництва хліба. Найбільше постраждало тваринництво: поголів’я свиней зменшилося майже вчетверо, великої рогатої худоби — в десять разів. Це призвело до значного скорочення виробництва м’яса та молока, які Україна змушена була імпортувати. Колгоспні тваринницькі ферми стояли спустошеними по всій країні. У 1995 році указом президента Леоніда Кучми в Україні запровадили розпаювання колгоспних земель та оголосили кампанію зі створення фермерських господарств. Однак через брак ресурсів селяни не мали можливість самостійно обробляти землю, тож більшість власників земельних паїв були змушені здавати їх в оренду колишнім керівникам колгоспів, які володіли технікою та іншими ресурсами. В результаті замість широкого створення фермерських господарств фактично відбулася приватизація колгоспів, в основному їх колишнім керівництвом. Відтак, до 2010 року частка сільського господарства у структурі ВВП скоротилася втричі — з 24% до близько 8%. Ще до розпаду СРСР центральний уряд оголосив про проведення масштабної приватизації. Кожному громадянину видали спеціальні «приватизаційні ваучери», спочатку номіновані на 10000 радянських рублів, а після здобуття Україною незалежності їхня номінальна вартість була підвищена до 30000 рублів. До 1995 року ваучери індексувалися до 1050000 купоно-карбованців, проте через гіперінфляцію їхня реальна вартість становила менше 8 дол. США. Тому громадяни фактично не могли придбати за ці ваучери суттєву частку в активах підприємств. Крім того, в країні не були створені належні інституції та механізми, які б дозволяли громадянам вільно обміняти свої ваучери на акції підприємств. В результаті виникли численні комерційні структури, які скуповували приватизаційні ваучери за безцінь, а потім, за допомогою корупційних схем, обмінювали їх на частки в державних підприємствах, що виставлялися на приватизацію. Такий тип приватизації в народі отримав назву «прихватизація» — поєднання слів «приватизувати» та «прихватити» (вкрасти).

Саме в цей час українська влада проголосила курс на побудову вітчизняних фінансово-промислових груп, які, за задумом, мали б конкурувати зі світовими глобальними компаніями. Проте на практиці це перетворилося на створення кланово-олігархічної системи, в якій економіка підпорядковувалась інтересам найбільш впливових олігархічних груп. Криміналітет, який до цього контролював «тіньовий ринок» та незаконні оборудки, почав активно проникати в легальний сектор економіки, захоплюючи найбільші промислові підприємства та окремі галузі. Колапс внутрішнього споживання та гіперінфляція стимулювали українські підприємства до пошуку зовнішніх ринків збуту та продажу товарів і послуг за «тверду» валюту. Експорт країни почав стрімко зростати, збільшившись з 8 млрд дол. США у 1992 році до 100 млрд дол. у 2007 році (максимальний обсяг експорту за часів незалежності України). Однак через неконкурентоспроможність української готової продукції частка сировинних товарів металургії та сільського господарства в експорті почала стрімко зростати. В цілому частка експорту в структурі ВВП країни за цей період зросла з приблизно 10% у 1992 році до 70% у 2007 році (в середньому частка експорту в структурі ВВП — 45–50%). Одночасно економіка України почала все більше залежати від імпорту, структура якого поступово змінювалася: від імпорту енергоносіїв (насамперед нафти та газу) до імпорту готових товарів споживання, станків, машин та інших товарів з високою доданою вартістю. Імпорт готових товарів зростав одночасно з покращенням внутрішньої економічної ситуації та ростом реальних доходів населення, особливо після 1999 року, коли вдалося зупинити довготривале падіння економіки. Починаючи з 2000 року середня зарплата в країні почала зростати, найбільшими темпами — у період 2003–2013 років, значно випереджаючи інфляцію. Зростання доходів населення стимулювало попит на споживчі товари, особливо сучасну побутову техніку, електроніку, комп’ютери, автомобілі та інші товари, зокрема вироби легкої промисловості. Проте, після катастрофічного падіння промислового виробництва в попередні роки, українська економіка вже не могла задовольнити цей попит за рахунок внутрішнього виробництва. Це постійно стимулювало зростання імпорту, який переважав доходи від експорту, що, своєю чергою, призвело до хронічного дефіциту в зовнішній торгівлі. В результаті уряд був змушений постійно шукати зовнішні запозичення для покращення валютного балансу та фінансування нових економічних реформ.

ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Незважаючи на вплив війни, Україна зберігає притаманні їй системні економічні проблеми, що тривають вже десятиліттями.

1. Тіньова економіка

Однією з ключових проблем, що досі не має результативної стратегії вирішення, є формування стійких тіньових економічних відносин у державі. У 2020 році Національний банк України оприлюднив дані дослідження «тіньової економіки» країни, яка оцінювалася у 23,6% ВВП або 846 млрд грн (близько 31,5 млрд дол. США). Проте окремі експерти оцінюють тіньову економіку значно вище — у 30–35% ВВП на поточний період. «Тіньові» економічні відносини охопили практично всі сфери економіки з приватною формою власності — від виробництва продукції та її продажу до трудових відносин. На думку фахівців Інституту соціально-економічної трансформації та CASE-Україна, «в Україні значна частина податкових надходжень втрачається через наймасштабніші інструменти ухилення від сплати податків та агресивного податкового планування, які масово застосовуються великими та надвеликими компаніями, що домінують у вітчизняній економіці». За їхніми оцінками, обсяг «тіньової економіки» може сягати 1,88 трлн грн (або 46 млрд дол. США за поточним курсом).

Компанії, зареєстровані в офшорних зонах, стали основним елементом у схемах з ухиляння від сплати податків великими експортними компаніями, виведення прибутків за кордон або відмивання коштів сумнівного походження. Особливо масштабне використання цих схем спостерігається при експорті продукції металургійної, видобувної, хімічної галузей та аграрного сектору. Показовим став скандал з експортом «чорного зерна» під час війни. За інформацією Данила Гетьманцева, голови податкового комітету Верховної Ради України, у 2023 році нелегальний експорт сягав 5–6 млрд дол., при загальному обсязі експорту зерна у 8,3 млрд дол. Тобто за тіньовими схемами було експортовано близько 60% зерна. Незважаючи на ухвалення низки законів для боротьби з «тіньовою економікою», як-от посилення митного та податкового контролю, ці заходи залишаються малоефективними через загальну економічну стратегію. Уряд не вживає заходів для заборони експорту або імпорту товарів через «офшорні зони», які стають основним каналом виведення капіталів та виручки, а також легального ухиляння від сплати податків. На внутрішньому ринку для ухиляння від податків широко використовуються схеми з проведенням транзакцій через фізичних осіб-підприємців, які знаходяться на пільговій системі оподаткування. На ринку трудових відносин уряд зберігає різні системи оподаткування для найманих працівників та приватних підприємців. Останні сплачують учетверо менші податки, що масово використовується для ухиляння від податків у сфері послуг чи аутсорсінгу. Крім того, уряд фактично втратив контроль за дотриманням законодавства щодо офіційного оформлення найманих працівників і, відповідно, щодо сплати податків такими працівниками.

2. Хронічний дефіцит бюджету

Через слабкий фіскальний контроль уряд України постійно стикається з хронічним дефіцитом бюджету. За всю історію незалежності лише у 2000 та 2001 роках бюджет був бездефіцитний. Для покриття дефіциту держава змушена постійно позичати кошти у комерційних банків або вдаватися до прихованої емісії шляхом внутрішніх позик. Ситуація значно погіршилася на тлі війни з Росією. Незважаючи на безпрецедентну міжнародну фінансову підтримку, яка суттєво перевищує обсяги попередніх років, дефіцит бюджету продовжує стрімко зростати.

Наприкінці 2024 року уряд підвищив окремі податки з метою збільшення бюджетних надходжень. Проте очікуваний обсяг додаткових надходжень — 140 млрд грн — виявився значно нижчим за прогнозований дефіцит. Водночас основний податковий тягар лягає на фонд оплати праці в легальному секторі економіки. На тлі постійного скорочення офіційної зайнятості та значної частки працівників у державному секторі такі заходи можуть призвести до збільшення бюджетних витрат або ж відтоку кадрів з державного сектору через зниження доходів найманих працівників. Таким чином, підвищення податків ризикує збільшити частку «тіньової економіки», що підірве зусилля з її легалізації.

Варто зазначити, що підвищення окремих податків найбільше вдарить по працівниках з середніми та нижчими доходами, тоді як особи з високими доходами відчують менший вплив. Це знизить купівельну спроможність більшості населення, що, своєю чергою, матиме негативний вплив на економічне зростання.

3. Великий борг та проблеми із залученням інвестицій

Стрімке зростання боргових зобов’язань на тлі значного бюджетного дефіциту робить залучення зовнішніх запозичень проблематичним і дороговартісним. Ситуацію ще більше погіршує історично слабке залучення іноземних інвестицій в Україну. Значна їх частина, як правило, є фактичним реінвестуванням капіталів, раніше виведених з України через офшорні компанії. Показово, що поточний державний борг втричі перевищує обсяг прямих іноземних інвестицій, здійснених за 33 роки незалежності. За оцінкою НБУ, станом на 2021 рік чистий приплив прямих іноземних інвестицій становив 43,6 млрд дол. США. Проблеми інвестиційного клімату України зумовлені не лише війною, але й системними недоліками, такими як: слабкий правовий захист інвестицій, рейдерство, відсутність ринкових конкурентних умов, часті зміни податкового законодавства та правил гри на ринку, корумпована правова система, включно з судами.

В Україні фактично відсутні стабільні інституції 17 для залучення капіталів ринковими методами, які б користувалися високою довірою інвесторів та населення. За всі роки незалежності так і не створено прозорих ринків акцій, облігацій та інших фінансових інструментів. Лише з початком війни громадяни отримали можливість інвестувати свої заощадження в державні цінні папери, тоді як цінні папери приватних компаній залишаються практично недоступними. Додатковою проблемою є відсутність належного державного контролю за виконанням зобов’язань та дотриманням законодавства емітентами цінних паперів. Так, спроба запровадити приватні накопичувальні пенсійні фонди провалилася через їх масове банкрутство, спричинене інвестуванням залучених коштів населення у «сміттєві» цінні папери.

4. Високі облікові ставки та дорогі кредити

Практично всі роки незалежності Національний банк України дотримувався жорсткої монетарної політики, встановлюючи надто високі облікові ставки. Це робило кредитування реального сектору економіки та споживачів непомірно дорогими. «Банківська система України втратила одну з найголовніших функцій — кредитування економіки, що поглибило кризу в промисловості», — вважає Анатолій Кінах, голова Української спілки промисловців та підприємців. Коментуючи високі облікові ставки та дорогі кредити, Кінах додає: «В таких умовах у підприємства з довготривалим, технічно складним виробництвом немає можливості кредитуватися для вирішення своїх найпростіших питань — модернізації виробництва, поповнення обігових коштів тощо». За останні роки перед війною рівень банківських кредитів відносно ВВП скоротився з 64% до 17% у 2021 році. Ще менше кредитів надаються реальному сектору економіки.

На початку 2020 року уряд України запустив пільгову програму кредитування бізнесу зі ставками у 5–7–9%, що в рази нижче вартості комерційних кредитів. Проте вже за рік проти цієї програми виступила низка великих міжнародних банків, які вважали її умови такими, що порушують конкуренцію в банківському секторі. На початок 2024 року за цією програмою було надано кредитів на суму 277 млрд грн (7 млрд дол. США) за весь період її функціонування. При цьому частка прострочених або неповернених кредитів сягнула 127 млрд грн. Для порівняння, ті ж комерційні банки вклали 867 млрд грн (21 млрд дол. США) в облігації внутрішньої державної позики за ставками до 20% річних. Як наслідок, більшість банківських коштів інвестується у надійні та прибуткові державні позики, а не в реальний сектор економіки.

5. Низька купівельна спроможність населення

Низька купівельна спроможність більшості населення, посилена масовою міграцією за межі України, суттєво стримує розвиток внутрішнього споживчого ринку. За даними Світового банку, кількість українців, які живуть за межею бідності, під час війни зросла до 9 млн осіб — це третина наявного населення країни. Ще більш тривожну статистику наводить ООН: за її підрахунками, понад 60% населення країни живуть в бідності. Останні дослідження свідчать, що 54% доходів українці витрачають на продукти харчування. Серед людей старшого віку 77% зазначають, що змушені економити навіть на їжі, купуючи дешеві продукти. Близько 20% опитаних зізналися, що час від часу відчувають голод. Витрати на основні потреби, зокрема харчування, комунальні послуги та одяг, становлять 80% доходів домогосподарств. Більшість населення не має ресурсів для купівлі житла, автотранспорту або довгострокових накопичень.

Найбіднішою верствою населення є пенсіонери, яких в Україні близько 10 млн осіб. Середня пенсія сьогодні становить близько 150 доларів США на місяць. При цьому майже половина пенсіонерів живуть менш ніж на 3 долари на день. Доходи українських домогосподарств розподіляються вкрай нерівномірно. Найзаможніші 10% домогосподарств отримують майже вп’ятеро вищі доходи, ніж 10% найбідніших, і ця нерівність продовжує зростати.

6. Сировинний характер промисловості та сільського господарства

Частка промисловості у ВВП України за роки незалежності скоротилася майже втричі — з 48% до 18% — і продовжує зменшуватися. Глибокі зміни відбулися і в структурі самої промисловості, яка дедалі більше орієнтується на експорт сировини. Так, за даними Національного інституту стратегічних досліджень, у 2022 році дві третини українського експорту становили сировина та напівфабрикати, причому близько половини — лише сировинна продукція. Передусім не виправдалися сподівання на приватизацію промислових підприємств, яка відбулась у 1990-х роках. Хоча з багатьма новими власниками укладалися угоди щодо залучення інвестицій, модернізації виробництв та впровадження інноваційних технологій, через загальну економічну кризу більшість цих планів залишилися нереалізованими.

Попри створення спеціальних економічних зон, податкових пільг та інших заходів стимулювання, Україні не вдалося залучити великі інвестиції у розбудову сучасних промислових заводів. Навіть там, де власниками або співвласниками ставали іноземні інвестори, зазвичай йшлося про експлуатацію або неглибоку модернізацію наявних потужностей. Більшість промислових підприємств, збудованих ще за радянських часів, є морально і технологічно застарілими. Хоча за останні роки Україна зробила чимало кроків для зниження енерговитрат у виробництві, її промисловість, як і економіка загалом, залишається енергомісткою та технологічно відсталою порівняно з сусідніми країнами. Наприклад, енерговитрати на одиницю ВВП в Україні вдвічі вищі, ніж у Польщі. В умовах обмеженого виробництва електроенергії це значно ускладнює швидке зростання промислового виробництва. Так, у 2024 році майже третина підприємств легкої промисловості була змушена зупинити діяльність через брак електроенергії та падіння іноземних замовлень. В хімічній промисловості функціонує лише 50% зареєстрованих підприємств, причому не більше 15% з них працюють на повну потужність. Загалом, внаслідок бойових дій пошкоджено або зруйновано понад 400 великих та середніх промислових підприємств, серед яких такі металургійні гіганти, як ПрАТ «Металургійний комбінат “Азовсталь”», ПрАТ «ММК ім. Ілліча» та ПАТ «Авдіївський коксохімічний завод». У сільському господарстві вчені відзначають структурну деформацію аграрного сектору України. Великі агрохолдинги орієнтуються на товарне виробництво зернових та олійних культур, що дозволяє швидко отримувати прибуток. Наприклад, посівні площі під соняшник за три десятиліття збільшилися вчетверо — до 6,6 млн гектарів у передвоєнному 2021 році. У 2023 році з 18,2 млн гектарів посівних площ близько 60% займали кукурудза, соняшник, соя та ріпак. Сільське господарство України все більше орієнтується на експорт аграрної продукції, тоді як внутрішня переробка та створення додаткової вартості залишаються на дуже низькому рівні. Безробіття та нелегальна зайнятість у сільській місцевості залишаються високими, а населення страждає від постійного зростання цін на продовольство.

До того ж, великі агрохолдинги контролюють близько 60% пахотних земель (ріллі). Концентрація землі постійно зростає, і за даними на початок 2024 року, 10 найбільших агрохолдингів контролюють більше землі, ніж усі офіційні фермерські господарства України. Цікаво, що серед цієї десятки найбільших агрохолдингів лише три мають українських засновників, тоді як інші належать компаніям з Люксембургу, Кіпру, США, Великобританії та Саудівської Аравії. Так само іноземні компанії захоплюють експорт аграрної продукції. Серед 10 найбільших експортерів українського зерна 2022/2023 маркетингового року лише компанія «Нібулон» з часткою 5% експорту мала українське походження. Ще дві компанії — «УкрЛендФармінг» та «Кернел» — хоча і належать українським бізнесменам Олегу Бахматюку та Андрію Веревському, формально мають засновників на Кіпрі та в Люксембурзі відповідно.

Реєстрація великих агрохолдингів в офшорних юрисдикціях стала звичайною практикою як для захисту інвестицій, так і для мінімізації податків. До речі, компанія «Кернел» стала найбільшим експортером українського зерна з часткою 8%. На другому місці французька Louis Dreyfus з часткою 7% від загального експорту. Три американські компанії — Cargill, Archer Daniels Midland та «Агропросперіс» (AP Group) — разом мають частку в 14% експорту. Частка китайської компанії Cofco International складає 3% від експорту українських зернових, стільки ж і швейцарської компанії Viterra. Водночас Китай став найбільшим імпортером української агропродукції у сезоні 2022/2023 років — на 2,2 млрд дол., наростивши імпорт на 17%. Величезна кількість виробленого зерна йде до Румунії, Туреччини, Іспанії, Польщі, Голландії, Єгипту, Італії та інших країн Європи. Загалом на країни Європи, включно з ЄС, припало 58,7% або 12,3 млрд дол. українського агроекспорту, ще 32,5% (на 6,9 млрд дол.) — на країни Азії, з Китаєм включно, і лише 7,6% — 1,6 млрд дол. — на країни Африки. За даними дослідження Інституту географії НАН України, близько 40% усіх сільськогосподарських земель України можуть втратити родючість через активне вирощування культур, що виснажують ґрунти.

СТРАТЕГІЧНА ЕКОНОМІЧНА ПОЗИЦІЯ УКРАЇНИ

Поклади корисних копалин

За підрахунками Forbes, корисні поклади України оцінюються в 14,8 трлн дол. США, 62% з яких — це поклади кам’яного вугілля, а ще 14% — залізної руди. Україна також має великі поклади урану та літію, які стають особливо цінними в контексті енергетичного переходу. Проте варто взяти до уваги, що більша частина корисних покладів зосереджена в трьох областях: Донецькій, Луганській та Дніпропетровській, дві з яких повністю або майже повністю окуповані. Так, поклади в Луганській області оцінюються в 3,2 трлн дол. США, в Донецькій — у 3,8 трлн дол. Разом з іншими окупованими областями та територіями, загальна вартість покладів, що опинилися під контролем Росії, становить близько 7,8 трлн дол. США або понад 50% усіх покладів. Крім того, потенційно перспективні поклади літію, що становлять до 10% світових запасів, знаходяться в таких мінеральних рудах, які, за оцінками українських фахівців, наразі не мають перспектив для комерційного використання. Два з чотирьох розвіданих родовищ літію також знаходяться на окупованих територіях. Так само на окупованих територіях опинилася більша частина покладів вугілля марки А (антрацит) та коксівного вугілля. Останні шахти з видобутку коксівного вугілля знаходяться в Покровську Донецької області, де зараз тривають бойові дії. Тож у найближчому майбутньому металургійний комплекс України буде змушений повністю перейти на імпорт коксу або коксівного вугілля.

Сільськогосподарські землі та зміна клімату

Хоча Україна має найбільші у світі запаси родючих чорноземів та вважається світовою житницею, її сільське господарство перебуває в зоні ризику через зміну клімату та інтенсивну експлуатацію земель під вирощування технічних культур. За даними метеорологічних спостережень, періоди літньої посухи та спеки за останні десятиліття посилились на 20–30%, опади, особливо в літній період, зменшились майже на 10%. Через це сприятливі умови для вирощування культур зміщуються на північ країни, тоді як сільське господарство на півдні стає все більш ризикованим, а врожаї деяких культур значно скорочуються.

На думку фахівців Національного інституту 20 стратегічних досліджень, за наявних тенденцій варто очікувати: зменшення продуктивності виробництва сільськогосподарської продукції, посилення деградації ґрунтів та втрати їх родючості, вимушену зміну структури продукції рослинництва, а також поширення хвороб та шкідників внаслідок зростання суми зимових температур. Крім того, близько 18% сільськогосподарських земель України окуповані, а ще 6% виведені з експлуатації через бойові дії та мінну небезпеку, що значно обмежує потенціал для розвитку агросектору. Також на можливості розвитку сільського господарства на півдні України впливає руйнування дамби Каховської ГЕС та втрата Каховського водосховища, що значно обмежило доступ до водних ресурсів у Херсонській, Запорізькій та Дніпропетровській областях.

Промисловий потенціал

Ще до початку повномасштабних бойових дій в Україні ступінь зносу основних фондів у промисловості перевищував 60%, а в окремих галузях був навіть вищим. Наприклад, у переробній промисловості — понад 77%, у теплоенергетиці — понад 80%, у металургії — понад 70%, а у водоочищенні — понад 85%. Значна частина промислових потужностей застаріла, має технологічну та інноваційну відсталість, за винятком оборонного комплексу, який отримав технологічний розвиток під час війни. Проблеми промисловості загострилися внаслідок повномасштабних бойових дій та окупації найбільш розвинутих промислових регіонів України — Донецької та Луганської областей. За даними ООН, внаслідок війни валова додана вартість знизилась на 21%, а кількість робочих місць скоротилася на 29%. Найбільших втрат зазнали металургійний сектор, енергетика та транспортна інфраструктура. Україна втратила доступ до своїх морських портів на Азовському узбережжі, а також до портів у Херсоні та Миколаєві на Чорному морі, втрачене судноплавство річкою Дніпро. Діючі порти в Одесі та Чорноморську постійно піддаються російським обстрілам, що значно обмежує рух вантажів і підвищує витрати на їх перевезення та страхування. На ситуацію в промисловості впливатиме і значний дефіцит робочої сили, спричинений міграцією, мобілізацією та загальною демографічною кризою. За даними останніх опитувань, лише третина українців, які отримали прихисток за межами України, планує повертатися в країну після закінчення війни. Майже 50% планують залишитися в Європі або не визначилися, чи варто повертатися. За підрахунками урядових та міжнародних організацій, для відбудови України бракуватиме від 4,5 до 8,6 млн робітників, особливо в таких галузях, як будівництво, транспорт, промисловість та сільське господарство. Уряд розглядає можливість залучення робочої сили з інших країн.

Дефіцит енергетичних потужностей

Станом на сьогодні в Україні зруйновано або значно пошкоджено 80% теплової генерації, найбільші ГЕС, а також значну частину сонячної та теплової генерації. Потужність фактичної генерації майже вчетверо менше, ніж встановлена. Частка атомної генерації зросла до 70%, тоді як потужності маневрової генерації залишаються вкрай обмеженими. Окрім того, більшість теплових електростанцій, локальних ТЕЦ, котелень та ліній електропередач зазнали значного технологічного зносу, що спричиняє великі втрати при виробництві та транспортуванні електричної і теплової енергії. У разі економічного відновлення, особливо в енергомістких галузях, це може спричинити додаткові перебої в електропостачанні або ж обмежити можливості для збільшення промислового виробництва. Також варто наголосити, що енергомісткість української продукції все ще вдвічі вища, ніж в країнах ЄС, що суттєво обмежує її конкурентоспроможність.

Втрата традиційних ринків збуту

Після розпаду СРСР основними торговельними партнерами України залишалися Росія та країни СНД — на них припадало до 37 % експорту товарів та 50% імпорту. При цьому Україна традиційно експортувала до цих країн готову продукцію з високою доданою вартістю, а імпортувала енергоносії, сировину, промислові та споживчі товари. Після анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі Україна різко скоротила торгівлю з Росією, а згодом і зовсім її припинила. Це значно обмежило можливості експорту готової продукції. Водночас частка експорту до країн ЄС за останні роки зросла з 36% до понад 63%.

Однак варто зазначити, що основну частину українського експорту становить сировинна та аграрна продукція з низькою доданою вартістю. Наприклад, частка машинобудування в експорті у 2004 році становила лише 7,5%, більшість з якого припадала на електричне та енергетичне обладнання. Експорт готової продукції з високою доданою вартістю залишається вкрай низьким і коливається в межах 0,1–0,2%.

Оцінки експертів щодо шляхів економічного відновлення України

Брюс Стокс, аналітик Німецького фонду Маршала, вважає, що ключовим питанням для України є збільшення експорту та забезпечення повного доступу до ринків ЄС. Він наводить дані опитування USAID, яке показує, що 60% американських компаній пов’язують свої інвестиції в Україну з готовністю європейських урядів прийняти країну до єдиного ринку ЄС. На його думку, збільшення експорту, який скорочується з 2015 року, сприятиме економічному відновленню, оскільки доходи від експорту перетворяться на внутрішні витрати та інвестиції.

На важливість інтеграції України до ринків ЄС звертає увагу і Хізер А. Конлі, експертка Німецького фонду Маршала. Вона вважає, що якщо ЄС встановлюватиме протекціоністські бар’єри на шляху до цієї інтеграції, це може підірвати базову політику промислового відновлення України. Конлі зазначає, що індустріалізація України має відбуватися не лише шляхом будівництва нових заводів, а й через створення нових ринків та переорієнтацію економіки на ринки ЄС та США.

Керівництво Світового банку, який є ключовим партнером у відновленні України, наголошує, що країна має продовжити скорочення державного сектору в економіці, апелюючи до збитковості більшості з 3 500 державних підприємств. Анна Б’єрде, віцепрезидентка Світового банку в регіоні Європи та Центральної Азії, зазначила, що Україна має зміцнити верховенство права та подолати корупцію. Вона також вважає, що відкриття ринку сільськогосподарських земель стане найбільшим джерелом економічного зростання та зайнятості в країні. У Європейському департаменті МВФ вважають, що Україні знадобляться високі темпи економічного зростання протягом тривалого періоду. Державний сектор відіграватиме важливу роль, а заходи з покращення управління сприятимуть залученню донорського фінансування. Водночас, у МВФ наголошують, що значна частина інвестицій повинна надходити з приватних джерел, переважно іноземних. Певна суперечливість щодо ролі державного сектору у відновленні України може свідчити про те, що ключові донори ще не визначились щодо конкретного плану економічного відновлення країни.

Українська спілка промисловців та підприємців виступає за переорієнтацію економіки на нову модель — індустріально-інноваційну, активну реалізацію заходів щодо збереження і розвитку людського капіталу, а також посилення якості державного управління та комунікації між соціальними партнерами.

Академік Валерій Гаєць відзначає, що в умовах глобальної невизначеності перспективи відродження економіки України потребують консенсусного підходу, спрямованого на створення реальних умов та можливостей саме для відродження економіки, а не простої її відбудови. На його думку, просте відновлення в повоєнних умов є недоцільним. Він також застерігає, що інтеграція до ЄС може призвести до того, що Україна займе периферійну нішу в системі розподілу праці, а тому необхідно забезпечити прискорене економічне зростання. Окрім того, Валерій Гаєць звертає увагу на важливість відновлення сфери споживання, яка зазнала суттєвого скорочення після 1990 року. Значна частина населення не може перейти від задоволення базових потреб до стадії накопичення й розширення споживання. На його думку, відновлення споживання за умов економічного зростання на рівні 4–5% на рік може тривати 5–10 років.

Українські профспілки наголошують, що післявоєнна відбудова України має відбуватися на засадах соціальної та економічної справедливості. Вони застерігають уряд від поглиблення антисоціальних практик та позиціонування України як країни з дешевою робочою силою. Разом з міжнародними профспілковими організаціями вони вже розробляють заходи, що мають убезпечити працівників від небезпечних умов праці, погіршення трудових гарантій та інших негативних наслідків, що можуть виникнути через притік іноземних інвесторів та робочої сили з країн, де соціальні стандарти нижчі, ніж в Україні.

Олена Саліхова, докторка економічних наук, провідна наукова співробітниця Інституту економіки та прогнозування НАН України, попереджає про ризики неконтрольованого залучення іноземних інвестицій, які можуть гальмувати розвиток компаній приймаючої країни, впливати на її бізнес-результати та призвести до серйозніших проблем — денаціоналізації активів, втрати технологічних компетенцій та виробництв, зростання зовнішньої залежності, а також загроз національній безпеці та економічному суверенітету. На її думку, «темпи повоєнного відновлення економіки України залежатимуть не від масштабів залучення іноземного капіталу, а передусім від зусиль держави у вдосконаленні економічної системи, зокрема у використанні та нагромадженні місцевого потенціалу. Визначальним у тому, чи стимулюватимуть залучені ПІІ модернізацію економіки та структурні зрушення (у бік галузей, здатних за рахунок використання передових технологій, місцевих ресурсів та зв’язків забезпечити високу додану вартість), чи спричинять гальмування розвитку, деіндустріалізацію, денаціоналізацію та масове безробіття, є те, наскільки ПІІ будуть інтегровані урядом у національні плани розвитку; а також наскільки абсорбційний потенціал України виявиться здатним до їх імплементації та отримання максимальних ефектів».

У 2022 році уряд України розробив Національний план відновлення України, розрахований на 750 млрд дол. США інвестицій із терміном реалізації 10 років. Його презентували міжнародним донорам та інвесторам на конференції в Лугано, але більшість деталей так і не була розкрита в Україні. План був складений з розрахунком на швидке закінчення війни, але через затяжний характер бойових дій «на виснаження» багато його позицій почали втрачати актуальність. В українському експертному середовищі цей план сприйняли зі значною долею критики. Пізніше уряд та окремі міністерства розробили інші програми відновлення та економічних реформ, визначивши пріоритетні напрямки, як-от макроекономічна стабільність та швидке відновлення. Проте ключовою проблемою реалізації урядової політики є невизначеність щодо потенційно доступних ресурсів та продовження бойових дій. Тому більшість заходів мають регуляторний характер (зміна законодавства та процедур), а не інвестиції в реальний сектор економіки.

РЕКОМЕНДАЦІЇ

Інтеграція України до Європейського Союзу потребуватиме глибокої структурної перебудови її економіки, створення нових ринків та послуг, перегляду соціально-економічних параметрів, підвищення ефективності державного управління ресурсами та посилення контролю за дотриманням законодавства й стандартів. Запропоновані українським урядом реформи та плани повоєнної відбудови фактично продовжують ідеологію радикальних неоліберальних реформ в економіці, які за майже 30 років реалізації навіть не змогли повернути економіку до рівня радянського періоду. Соціально-економічна політика зазнала цілковитого краху, а рівень бідності досяг історичних максимумів.

Суттєва складність перебудови економіки також полягатиме в одночасному глибокому реформуванні різних секторів. Тому для ефективного відродження української економіки потрібно невідкладно розробити альтернативні плани реформ, які враховуватимуть вразливість України на глобальних ринках та під час інтеграції до ЄС, спиратимуться на реальні ресурсні можливості як у наявних засобах виробництва і матеріальних ресурсах, так і в доступності фінансових ресурсів для проведення реформ.

1. Відновити доступне кредитування в реальному секторі економіки, передусім у промисловості та сільському господарстві. Стимулювати за рахунок державних програм масове виробництво споживчих товарів (побутова техніка, електроніка, товари для дому, меблі, одяг та ін.) і розвиток переробних галузей. Має бути відновлена легка промисловість, орієнтована на внутрішнього споживача. Це дозволить збільшити додану вартість, створену всередині країни, підвищить зайнятість, стимулюватиме створення кооперацій в малому та середньому бізнесі, а також значно покращить ситуацію із зовнішньоторговельним балансом країни за рахунок зменшення імпорту товарів широкого вжитку та побутової техніки.
2. Провести земельну реформу в сільському господарстві, метою якої буде масове створення дрібних (сімейного типу) і середніх фермерських господарств. Це дозволить перейти від переважного сировинного аграрного виробництва до виробництва аграрної продукції кінцевого споживання. Такий перехід стимулюватиме розвиток соціально-економічної інфраструктури в сільській місцевості. Заходи повинні включати надання доступних кредитів для закупівлі сільськогосподарської техніки, створення дрібних та сімейних фермерських господарств, кредитування оборотних коштів, створення прозорих ринків для реалізації готової продукції та поширення сучасних екологічних технологій аграрного виробництва. Наявні державні земельні ресурси мають бути спрямовані насамперед на досягнення цих цілей.
3. Враховуючи, що обсяг української економіки на кілька порядків менший за обсяг економіки ЄС або інвестиційні можливості окремих транснаціональних корпорацій, потрібно розробити детальні та збалансовані плани залучення прямих іноземних інвестицій, аби не підірвати макроекономічну стабільність. Інвестиції мають залучатися з урахуванням зауважень провідних українських науковців та промисловців.
4. Ці плани також мають враховувати, що наразі імпорт вже вдвічі перевищує український експорт, а притік інвестицій може ще більше посилити цей дисбаланс і в довгостроковій перспективі загрожувати валютній та фінансовій стабільності.
5. Основні заходи в промисловості, енергетиці, транспорті мають бути зосереджені на залучені інноваційних технологій, зменшенні енергоємності та втрат, переході на «зелену» економіку майбутнього. Для цього мають бути створені спеціальні механізми та резерви для купівлі відповідних ліцензій за рахунок державних гарантій або інвестицій.
6. Необхідно створити прозорі, контрольовані ринки цінних паперів для залучення внутрішніх інвестицій в економіку України. Ці заходи мають включати ринкові механізми та інституції, що дозволяють населенню вкладати кошти в різні інструменти збереження своїх заощаджень, включно з державними гарантіями нагляду та страхування.
7. Розробка державних планів та інвестицій у визначених галузях не свідчитиме про повернення до «планової економіки» радянського типу, проте дозволить стабілізувати економіку та досягати конкретно визначених результатів. Йдеться, передусім, про галузі з високою доданою вартістю та великими затратами на їх відродження: космічну, авіабудівну, суднобудівну, автомобільну, машинобудівну та електротехнічну, науково-дослідні інститути та інші.
8. Економічні реформи повинні містити чіткі стратегії та плани підвищення рівня оплати праці й загального добробуту, аби запобігти масовій міграції трудових ресурсів після закінчення війни, що з високою ймовірністю станеться, якщо ці заходи не будуть здійснені. Неоліберальна політика України, що передбачає постійне скорочення соціальних програм, повинна бути рішуче відкинута раз і назавжди. Пенсійне забезпечення має бути приведене у відповідність до міжнародних зобов’язань, що разом зі зростанням зарплат підвищить загальну купівельну спроможність і стимулюватиме попит на споживчі товари, зокрема українського виробництва.
9. Враховуючи наслідки війни та загальну зношеність житлового фонду України, застарілість комунікацій, що його обслуговують, необхідна окрема цільова програма з будівництва сучасного соціального житла для громадян, які не мають накопичених ресурсів для його придбання на вільному ринку. Одночасно мають бути створені умови для доступного іпотечного кредитування зайнятого населення, яке зможе за рахунок власних коштів будувати або купувати житло з поліпшеним комфортом. Вартість таких іпотечних кредитів не повинна перевищувати ставки в країнах ЄС і має бути гарантована державою.
10. Реформи економіки повинні включати конкретні заходи для боротьби з корупцією та зменшення частки «тіньової економіки», яка вже багато років підриває спроможності держави. Має бути посилений державний нагляд за фіскальною політикою, включно зі здатністю держави збирати податки та контролювати митні надходження. Одночасно в оподаткуванні має бути відновлена соціальна справедливість. Україна потребує негайного відновлення прогресивного оподаткування доходів та скасування податків для найбідніших верств населення, які отримують мінімальні доходи. Необхідно також переглянути оподаткування фізичних осіб-підприємців. Рівень сплати податків ними має бути не меншим, ніж у найманих працівників, а пільги застосовуватися виключно з урахуванням специфіки тієї чи іншої підприємницької діяльності. Прикладом може слугувати система оподаткування підприємців у країнах ЄС або Великобританії.