Пер. з нім. Нелі Ваховської
Присвячено пані Ганні-Елсбет Штюмер, уродж. Доссманн на скромну подяку за прекрасний вазон гіацинтів.
Коли я — під охоронним арештом на Барнімштрасе — вперше спустилася на прогулянку в так званий лазаретний дворик, то зустріла там даму пишних форм, у вишуканому туалеті та з цілою ювелірною крамничкою на руках і в декольте, що виблискувала від кожного поруху власниці. Підібравши губи й наморщивши чоло, пані понуро й невтомно нарізала кола по невеликому дворику — і, не відриваючи погляду від землі, гучним стукотом модних черевичків наче протестувала проти гіркої несправедливості світу й воєнного відомства. Зауваживши мою непримітну особу, вона якийсь час приглядалася, короткозоро мружачись, а потім представилася й одразу ж голосно пожалілася про свою біду. Відомий, типовий випадок: заздрісні подруги — стара помста — анонімний донос про «антинімецькі погляди» — арешт — ув’язнення… «І тепер я сиджу в цій жалюгідній дірі, мушу стирчати тут цієї прекрасної літньої днини, а я ж не можу без природи!» Мовляв, вона кожного року вирушає в недешеву подорож милуватися заходом сонця в Тірольських Альпах. Ці пейзажі зворушують її до сліз…
Було ясно: дама жила з непорушною впевненістю, що природа починається в Тірольських Альпах – а саме з ефектного заходу сонця. Якби хтось повідомив, що тут, на Барнімштрасе, 10, на місці свого стояння й гуляння вона з ранку до ночі перебуває посеред природи, дама напевне вирішила б, що з неї глузують. Я промовчала, ввічливо посміхнулася й назвалася.
Моя прекрасна пані, дозвольте запросити Вас на невелику прогулянку цим крихітним царством природи. Хоч Ваш чарівний лик мені й незнайомий, що нам завадить? Мені відомо досить, щоб припустити лиш найкраще. Чи дозволите, як у Моцартовому «Дон Жуані», коли Лепорелло відкриває донні Ельвірі славетний «список», заспівати Вам із ґречним уклоном: Якщо Ваша ласка — пройдімо ж, Якщо Ваша ласка — пройдімо ж!.. Перше, що впродовж 365 днів відкривається моєму погляду вранці, — зашмульгана тильна стіна з напіввибляклим написом: «Оцтова фабрика Тімнера». Сажистий комин цієї будівлі старанно димить і постійно насичує в’язничне повітря тонким солодко-кислим запахом, від якого часом — похмурої днини — відчутно дере в горлі. По обидва боки від фабрики — строкатий ряд старих дохідних домів, вікна яких прикрашені миршавими геранями, клітками з канарками й дитячою білизною; залежно від прикрас звідти долинають то плач, то сварки та бійки, то бринькання на гітарі або рипливий грамофон.
Мила пані, чи знаєте Ви вірш Арно Гольца «Фантас»? Він починається так:
На дах їй небо було сперте
бухтіла фабрика врозбрід,
в казармі цій давав концерти
і катеринщик, і сусід!
Щурі юрмилися в підвалі,
горілка й грог гасили злість,
й під шостий поверх діставала
нужда бідняцьких передмість.
Та над ламаною лінією цих дахів, задивлених на схід, щоранку розгортається одна й та сама вистава, найпрекрасніша й найвеличніша від сотворіння світу: схід сонця.
Пізня осінь. 5:30 ранку. Будинок досипає — остання хвиля тиші перед тим, як дзеленькучий, гримкотливий, брязкучий, гупітливий рейвах 500 людських істот нетерплячим прибоєм прорве дамбу нічного спокою й виповнить закутки велетенської будівлі. Лише хвилинка. Бачите, в останніх сутінках вмираючої ночі там, нагорі, на гребені даху мріє крихітний силует якоїсь пташки, чуєте, як мило вона примовляє? То шпак. Він щоранку разом зі мною виглядає велику виставу.
Прошу, вона починається! Мила пані, бачите, там, за оцтовою фабрикою темно-сіре небо забарвлюється рожевим? Несподівано звідтіля в небо вистрілює малинова блискавка й запалює цілу купу хмарин, які розгораються далі й далі, аж до полум’яного жару. Пів неба палає, розкидаючи вогнисті смолоскипи. А по центру, над самим комином оцтової фабрики, з багряної повені зринає проблиск осяйного золота.
Це як Вагнерова увертюра. Спершу самі скрипки ведуть від найвищого, найтоншого тону донизу, дедалі швидше, настирніше — потім гобої потужним гуком заводять лейтмотив, до них долучаються баси,флейти, кларнети, далі гримлять литаври й — нарешті tutti — увесь оркестр злітає у височінь: тріумф, захват, гімн! … Так само й кольоровий оркестр у небі над понурими мурами на Барнімштрасе безгучно грає й тріумфує від захвату. Сонце, сонце встає над Тімнеровою фабрикою! Радій же, старе й вічно юне світило, вітаю тебе! Як будеш прихильне до мене, як бачитиму твій золотий лик – що мені ґрати й замки? Чи ж я не вільна, як та птаха на гребені даху, що вдячно тебе віншує разом зі мною? І якщо мене в пожежі якоїсь російської революції поведуть на шибеницю — сяй мені на тяжкому шляху, і ясною ходою піду я до свого останнього злету, як на весільний бенкет.
7 ранку. Мене випускають у двір — до 10 саму. Прекрасна пані, чи не бажаєте зі мною? Тут, унизу, Ви побачите простий прямокутник трави, посеред якого лише великий в’яз та кілька кущів обабіч. Оце й усе. Однак це справжній скарб, якщо придивитися!
Ось тут, у росяній траві, якщо зволите нагнутися, люба пані! Бачите ці латки зеленої конюшини? Погляньте на її несподівані матові полиски: блакить, рожеве, сірий перламутр. Звідки воно береться? Кожен листочок укритий крихітними крапельками роси, в яких відбивається непевне вранішнє світло й забарвлює листя переливчасту райдугу. Ви пробували зробити букетик із цих простих трилисників? У вазочці чи склянці вони виглядають чарівно. Здавалося б, усі однакові, проте варто придивитися — і кожен листочок трохи відрізняється, як і на справжньому дереві, де годі знайти два тотожні листки. Більші й менші, світліші й темніші – шляхетні овали конюшини роблять форму різноманітною й живою. Коли я вперше зранку передала пані начальниці такий букетик, вона перепитала, звідки він у мене. Усі ці дами уявлення не мають, що росте й процвітає на їхньому подвір’ї, і щоразу, коли я своїми скромними засобами й дещицею майстерності спромагалася зібрати пристойний букет, вони здивовано питали: звідки? Звісно, відтоді конюшинові букетики стали дуже en vogue, модні, і я з радістю спостерігаю зранку, як то одна, то інша дама нагинається у дворі та швиденько зриває жменьку трилисників…
Нумо, милостива пані, підберіть свої спідниці, й разом обережно ступімо в мокру траву до того кущика. Вам знайома вейгела — улюблений декоративний кущ Північної Німеччини з його розкішними гронами вишуканих рожевих дзвоників? Вони не пахнуть, але радують око, та й велике зелене листя не позбавлене краси. Як бачите, верхні молоді листочки пнуться вгору, скручені в невеликі сувійчики. Дозвольте прихилити до Вас гілку з цими сувійчиками на верхівці. Будьте ласкаві, зазирніть досередини. Там, заховавшись у глибині, хтось спить — маленьке червоне сонечко з п’ятьма чорними цятками на спинці. У кожному сувійчику вейгели восени, о цій ранковій годині, Ви знайдете сонечко. Зранку надто холодно й волого, і, поки сонце не підніметься вище, вони зазвичай віддаються солодкій вранішній дрімоті…
А тепер обережно відпустімо гілля й ходімо звідси, тихенько, навшпиньки, щоб не колошкати маленьких сплюх…
І гайда до зеленої крушини напроти! Не хочете зламати собі тоненьку коричневу гілочку? Ви хоробро простягаєте руку й одразу ж злякано відсмикуєте. Е-е-е, яке воно м’яке й липке! А «гілочка» розпрямилася собі, сердита через несподіване порушення спокою. Авжеж, милостива пані, пробачте мені цей маленький жарт: це була гусінь. І зауважте, будь ласка, цей дивовижний випадок мімікрії, що, всупереч Дарвіну та ін., залишається суцільною загадкою. На крушині, як і на кожному кущі, Ви бачите різні гілочки. Наймолодші — тонкі, кольору кориці, гладенькі й блискучі. Старші — товстіші, сіро-коричневі, глухих відтінків. А тепер диво: на кожній гілочці сидить гусінь точно того самого кольору й товщини; тут, на молодому пагоні — струнка світло-брунатна, там на старішій гілці — товста, з сірим відливом. А збоку — прошу — т.з. «пасинок», такі восени бувають на недоглянутих трояндах: товста, білясто-зелена гілка, що неоковирно, голоблею стирчить понад усіма іншими. Й овва! На ній сидить відповідно товста біло-зелена гусінь, відрізнити яку можна хіба з близької відстані та натренованим оком.
Що скажете на це, милостива пані? Звісно, ці маленькі тваринки не відповідальні за свої форму й колір — тут начаклувала велика «природа» або Х, якого ми так називаємо. Але обрати собі гіллячку, яка б пасувала до твого вигляду, і без люстерка… За цим уже стоїть спроможність розрізняти, свідома спроба обману, що майже підпадає під Кримінальний кодекс і перевершує вміння нашого брата! … Мало того, вся постава — під гострим кутом до гілки, завмерши на «відгалузок», застиглість і нерухомість, — ці хитрощі, цей обман розраховані на гостре пташине око, що чатує з висоти.
Варто зачепити таку гусінь пальцем — і вона нетерпляче здригнеться, по округлому тільцю пробіжать червонясті хвилі, як гнівливий багрянець; вона намагається якомога швидше здихатися порушника спокою й знову застигнути в позі факіра буддиста — єдиній, яку вважає прийнятною та сповненою гідності. На цьому й залишмо її з миром.
Тим часом сонце піднялося високо й уже дістає променями маленький кизильник ген біля зовнішніх воріт. Чи знайомий Вам, мила пані, цей гарненький декоративний кущ із кожисто-полив’яним листям, схожим на мирт, котре на кожній гілочці сидить так рівно, що виходить готовий вінок для нареченої? Як гарно цей зелений вінець прикрасив би Вашу голівку, яку я уявляю в розкошах темної гриви волосся! Та кизильник не просто так припав мені до серця — великий павук-хрестовик обрав його собі за резиденцію. Бачите тут внизу, між гілочками, прямовисно натягнута павутина — велетенська, бездоганна, свіжосплетена? Як майстерно й свідомо її виставлено прямо на сонце, щоб легковажна муха, засліплена світлом, зі смертельною впевненістю втрапила в петлю! Як пречудово ясно й математично точно підступна павутина золотиться в блакитних пахощах осіннього ранку! Вітерець заграє з непевною конструкцією, котра вигинається, дрижить, однак не рветься, наче сучасний високогірний міст із найтоншого сталевого плетива, — диво інженерного мистецтва. А там, у куточку, причаївся товстопузий павук, радіє зі свого творіння і, клацаючи зубами, виглядає жирний сніданок…
Уже наближається опівдень, і я нарешті візьмуся за свого Гомера й «повернуся» до камери. Старий добрий Гомер увесь цей час терпляче лежав там на лаві. Напевне, Вам знайома дивовижна сила доброї книжки, яку маєш під рукою — і не читаєш. Як часто я шукаю на ніч гарну книжку, яка б м’яко мене заколисала. Й іноді минає чимало часу, поки оберу ту, що треба. Тоді я кладу її на столик біля ліжка — і не зачіпаю. Самої її близькості вже вистачає. Так, «Іліада» щоранку супроводжує мене на прогулянках двором, але далі, ніж до огуди горбатого Терсіта, цієї осені я не дійшла. І чого? Бо Терсіт давно помер, але павук-хрестовик живий, він розділяє зі мною коротку мить, яку боги призначили нам обом для існування.
Пообіддя у в’язниці минає швидко. Нині, восени, вже о 4 виразно відчувається наближення заходу сонця. І саме цю останню пригожу годину, сповнену світла, щодня обирають для радісного вильоту голуби, що гніздяться на будинку поряд із фабрикою. Погляньте, люба пані, як вони погойдуються, нарізаючи кола над будівлею, як лопотять крильми та сліпуче відбивають сонце сніжно-білим задом своїх крил! Ось вони на хвильку сідають на дах — наче яскравий букет великих магнолій: білі, коричневі, сталисто-голубі, — а потім, як по команді, знову здіймаються в повітря й пролітають ще десяток кіл — разом, вірною зграєю. Треба ж скористатися днем на повну, випити дощенту солодке сонячне світло. Ще коло, ще одне… Тим часом бурмотливий, кашлючий, стукітливий галас всередині великої в’язниці сягає апогею. Здається, під кінець дня він сам себе захльоскує. Похапливе бряжчання й гримотіння ключами оглушує. Й ось нарешті — рятівний рев останнього сигнального дзвону: один — два — три — і, мов відрізаний великими ножицями, галас зникає. Нічна тиша настає так жорстко та різко, що мої нерви щоразу зазнають шоку, а скроні пронизує гострий біль. Та все ж тепер спокій. Груди полегшено зітхають. Занімілий двір і мовчазний велетенський будинок раптом здаються зовсім інакшими — задумливими й замріяними…
Збираєтеся йти, мила пані? Прошу, іще хвилинку! Ви запитально дивитеся на мою хитру посмішку, на позирки вгору? Авжеж, там починається основна частина вистави, замовити яку в мене стало свободи… Бачите, як там, угорі, високо в небі збираються ледь рожевуваті хмари. Бозна-звідки вони беруться! Небо ж було ясне й блакитне, а тепер аж мерехтить від маленьких вимпелів, підсвічених найніжнішим рожевим, — мирних, наче посмішка, геть інакших, ніж вранішні червоні хмари. У темній заграві перед сходом сонця є щось від перейм, від похмурої трагічності передчуття. А ці вечірні хмаринки — як невинні діти, що бавляться, як звуки янгольського дзвоника в тихій сільській церкві.
Усе небо грає й рожево посміхається. Лаштунки готові, вистава може починатися. Вжик-вжик! Чуєте металеві звуки з висоти, мовби від тонкого срібного ґвинта? Бачите, як спалахують темні смуги на запаморочливій висоті? То ластівки! Останні гості цього дня, нині, восени, вони щовечора виконують своє бадьоре повітряне шоу під рожевими хмарами, перш ніж сказати нам «Прощавай» і помандрувати до Єгипту, до Мексики. Як хоробро й вільно вони ширяють угору й униз по небесній пожежі! Вжик-вжик! — лунає десь у височині. — Бувайте! Бувайте! Нас чекає розлука, та наступного року ми повернемося! Вжик-вжик!..
Мьоріке стверджує, що ластівки можуть «співати», і то сидячи на дереві. Чи відома Вам його «Година до світанку»?
Якось я спала зранку,
В годину до світанку,
На дереві ж попід вікном
Співала ластівка за склом
В годину до світанку:
«Послухай, що тобі скажу,
Про друга серця розкажу:
Поки ділю з тобою тугу,
Він знай собі голубить другу,
В годину до світанку».
Ой лихо, більш не говори!
Ой горе, віснице біди!
Лети-но геть з-перед вікон!
— Любов і вірність — тільки сон
В годину до світанку.
Чи ж цей вірш не прекрасний? Такий простий і щемкий, наче народна пісня. Однак я ніколи не бачила, щоб ластівки співали, сидячи на дереві. Єдиний звук, який я від них чула, — це оте «вжик-вжик» під час надвечірнього вигравання в повітрі.
Аж ось вистава закінчується — раптово, як і почалася. Ластівки зникли, рожеві хмарки згасли. Сутінки й тиша прохолодою спадають на землю. Над оцтовою фабрикою мовчки піднімається бліде лице місяця. Внизу у дворі кіт Мулле, м’яко ступаючи, виходить на полювання. Він має такий жахний вигляд, наче чарівник, — я майже боюся; є в ньому щось від таємниць ночі… Раптом повз моє вікно безгучно шмигає темна тінь — кажан…
День закінчився й ніколи не повернеться. Немов перлина, він опускається в океан вічності…
Прекрасна пані, дозвольте вашу ручку, я відведу Вас додому? Ось ваша вілла, оповита виноградними лозами. Від щирого серця дякую Вам за візит, який Ви зволили мені зробити в просторих залах моєї фантазії, й будьте милостиві до дрібниць, якими багата бідна ув’язнена. Та, зрештою, навіть королю не дано вшанувати гостя більше, ніж поклавши йому до ніг сонце, місяць і землю в її зелених розкошах. Милостива пані, добраніч!
Р.Л.
До тексту додано дві записки:
«Шановний пане прокуроре! Про жінок подейкують, що вони завжди лишають “останнє слово” за собою. Тож у якості такого слова я би хотіла переслати докладений лист одній милій дамі, котра нещодавно спробувала порадувати мене маленьким знаком уваги. Відповіддю вона вас не обтяжить. Якщо ж моє прохання недоречне, будь ласка, просто порвіть цей папірчик.
З великою повагою, Р. Люксембург»
«Фортеця Вронки, 06.03.17
Дорога милостива пані! Прийміть мою найщирішу подяку за ваші душевні слова і прекрасні квіти. Повірте, ваша сердечна увага мене дуже потішила. Особливою втіхою було для мене дізнатися, що книжечка про тварин припала вам до смаку. З незмінним задоволенням буду рада прислужитися вам віршами про наших спільних чотирилапих і крилатих улюбленців, яких ви так чудово малюєте, — наскільки стане мого скромного скарбу.
Із дружніми вітаннями, ваша Роза Люксембург»
Друга записка написана на папері із зображенням мосту Ріальто у Венеції.