Зрозуміло, що люди в Італії помирають не через високу летальність Covid-19 – їх буквально вбивають неолібералізація охорони здоров’я та заходи жорсткої економії ЄС.
Переклад з англійської Сергія Одарича
Сьогодні поширення коронавірусної інфекції продовжує зростати експоненційно, особливо у Великобританії, США і Туреччині. А кризовий, як виявилося, стан служб охорони громадського здоров’я наражає на реальну небезпеку практично всіх і кожного. Тому на Заході дедалі гучніше лунають обурені голоси – особливо на тлі провальних місцевих політик і планів реагування на епідемію порівняно із заходами, вжитими Китаєм, де вірус вперше виявили ще 1 грудня 2019 р., або Сінгапуром, Тайванем чи В'єтнамом.
«Китай подарував Заходу дорогоцінний час, а Захід його змарнував», – заявило 13 березня 2020 р. впливове видання The New York Times, підсумовуючи, що «керівництво Китаю лише на початку дещо розгубилося, але швидко отямилося й почало діяти значно рішучіше, ніж більшість демократично обраних лідерів на даний момент». І справді, експерт_ки ВООЗ високо оцінили ефективні, хоч і авторитарні, заходи уряду КНР. Це змусило навіть провідну німецьку консервативну газету Frankfurter Allgemeine Zeitung констатувати, що «спокуса м’яких заходів така велика, бо жорсткі обмеження мобільності дорого обійдуться економіці. Однак недостатні заходи в підсумку виявляться ще дорожчими. Як-то кажуть, «У старшого брата треба вчитися перемагати». Саме завдяки болісним драконівським заходам Китаю вдалося зупинити поширення вірусу. І не потрібно багато розуму, аби прогнозувати, що ця країна незабаром буде більш безпечною, ніж решта світу».
Уже 19 березня 2020 р. Китай заявив про відсутність нових інфікувань, тоді як в Італії кількість жертв коронавірусу в цей день перевищила показники Піднебесної, і все це відбувається на тлі відновлення економіки Китаю, повернення людей на робочі місця.
Утім, ідеться зовсім не про те, чи вдасться нерішучому Заходу протистояти Covid-19. Вірус атакує капіталістичні країни Заходу, коли вони перебувають у скрутному становищі. Це очевидно на прикладі Італії та Іспанії, які станом на середину березня 2020 р. за масштабами поширення епідемії випереджають решту держав Заходу на кілька днів або й тижнів. Уже зовсім скоро стане зрозуміло, зростає інфекційна крива в решті країн так само стрімко, як на півдні Європи, чи, може, навіть стрімкіше.
Італія та Іспанія тому зазнали поразки від Covid-19, що під час кризи Єврозони, яка почалася ще у 2010 р., ці периферійні країни Євросоюзу були змушені вдатися до заходів жорсткої економії і суттєво скоротити бюджетне фінансування охорони здоров'я відповідно до приписів нового фіскального договору з ЄС. Наприклад, згідно з останніми даними Євростату, різноманітні «меморандуми про взаєморозуміння», до яких Європейська Трійка (Єврокомісія, Євроцентробанк та МВФ) примусила Грецію, спричинили не лише різкі скорочення пенсій та мінімальної зарплатні, але й урізання витрат на охорону здоров'я, фінансування якої зменшилося на 22,4% за період з 2011 по 2016 р. У цей період в Італії, за даними Євростату, видатки на охорону здоров'я знизилися з 9% до 8,8% ВВП, попри зростання чисельності населення з 59,2 млн до 60,7 млн. Такі різкі бюджетні скорочення через заходи жорсткої економії були підкріплені довгостроковою реструктуризацією медицини в умовах неолібералізму, в результаті чого систему, орієнтовану на суспільні блага, було перетворено на механізм скорочення витрат, який робить із національних служб охорони громадського здоров'я хаотично конкуруючі й хронічно недофінансовані недолугі квазіринкові утворення.
Загалом систему охорони здоров’я Італії було недофінансовано на майже €37 млрд, кількість лікарень зменшили на 15%, штат лікар_ок, медсестер та соціальних працівни_ць значно скоротили, а загальну кількість лікарняних ліжок урізали на 70 000, або на 17% від загальної кількості. Як пише Еліо Роса, «такий стан справ означає, що порівняно із середньою кількістю в п’ять лікарняних ліжок на 1000 мешканців Євросоюзу, в Італії їх тепер заледве більше трьох». Всі ці скорочення стосуються також місць у палатах інтенсивної терапії. На всю країну з понад 60 млн жителів і загалом старіючим населенням їхня сумарна кількість скоротилася до 5200. Ще до початку епідемії коронавірусу ці ліжка були переважно зайняті.
Подібне стосується й такої важливої країни Єврозони, як Німеччина, в якій, не зважаючи на значно вищі бюджетні витрати на душу населення у сфері охорони здоров'я, сотні державних лікарень було приватизовано або взагалі закрито, а кількість лікарняних ліжок з розрахунку на 100 000 жителів знизилася з 832 у 1991 р. до 602 в 2017. Попри це у 2019 р. фонд Bertelsmann Stiftung рекомендував закрити 50% лікарень Німеччини.
У США понад половини округів не мають у своєму розпорядженні ліжок інтенсивної терапії, що наражає на небезпеку більш ніж 7 млн людей, старших за 60 років. Бюджетні скорочення призвели до ліквідації 20 000 лікарняних ліжок лише в місті Нью-Йорк, коли в країні 29 млн людей не мають медичних страховок і втрата роботи зазвичай означає також втрату доступу до медичної допомоги (якщо він взагалі був).
Ця смертельно небезпечна хвороба вже забезпечує надприбутки для комерційної медицини. Американські фармацевтичні компанії скористалися з кризи й подекуди підвищили вартість потенційних ліків удвоє. Люди почали отримувати рахунки на $35 000 за декілька днів амбулаторного лікування Covid-19.
Британські лікар_ки попереджають про серйозні наслідки скорочення фінансування Національної служби охорони здоров'я, з якими країна зіштовхнулась під час коронавірусної кризи. Як застерігав один із лікарів у статті в The New York Times, «у Британії менше ліжок інтенсивної терапії, ніж у більшості європейських країн. Навантаження високі, і щодня ведеться боротьба за кожне з них, щоб звільнити місця для нових пацієнт_ок. І навіть коли в нас з’являються вільні ліжка в реанімаціях, то не вистачає медсестер, щоб їх обслуговувати. Десятиліття бюджетних скорочень та недофінансування зробили нас небезпечно беззахисними». Як підкреслив канадський дослідник Сем Ґіндін:
«Під тиском глобалізації модним стало якщо не скорочувати, то принаймні обмежувати фінансування охорони здоров’я... Водночас економія від зростання обсягів та поглиблення спеціалізації в наданні медичних послуг ... призвела до розширення мережі зв'язків виробництва та збуту, тобто таких структур виробництва (в тому числі й у медицині), у яких задіяно різноманітні виробничі потужності в різних країнах світу. Також бізнес практично по всьому світу звик прирівнювати будь-який запас (виробничого) потенціалу до надлишкових витрат («ощадливе виробництво»), що в результаті знижує гнучкість у реагуванні на виклики, а локальні системи охорони здоров’я робить украй вразливими до загрози навіть незначних перебоїв. Як наслідок, втрачається здатність протистояти несподіваним викликам і надзвичайним ситуаціям. До глобалізації як економічного прокляття додається неспроможність національних систем охорони здоров’я реагувати на потенційні пандемії».
Більше того, комерціалізована й орієнтована на прибуток організація систем охорони здоров'я сама по собі призвела до появи пандемії Covid-19 у тій формі, як ми її спостерігаємо сьогодні. Як точно підмітив Девід Гарві,
«Великі транснаціональні фармацевтичні корпорації мало цікавляться невигідними дослідженнями інфекційних захворювань (таких, наприклад, як цілий клас коронавірусів, про які було відомо ще з 1960-х). Вони зрідка вкладають кошти в профілактику. Їх мало цікавить фінансування системи охорони здоров'я та її готовності до криз. Вони люблять придумувати ліки. Чим більше ми хворіємо – тим більше вони заробляють. Профілактика не сприяє збільшенню доходів акціонерів. Комерційна логіка, застосована до охорони здоров'я, знищила її запас міцності, такий необхідний для подолання надзвичайних ситуацій. Профілактичні заходи виявилися нецікавими навіть для державно-приватного партнерства…»
Сьогодні ми пожинаємо плоди таких економічних політик. В Італії, де спалах епідемії розпочався раніше, ніж деінде в Європі, лікар_ки описують її в категоріях «війни» та «цунамі, що нас накрило». Італійська система охорони здоров'я виявилася просто неготовою до коронавірусу. У результаті лікар_ки майже одразу опинилися в ситуації, коли їм доводиться вирішувати і розподіляти пацієнтів лікарень на тих, кому вмирати – зазвичай це дуже старі та/або люди з групи ризику, – і хто отримає доступ до апаратів штучного дихання, тож, відповідно, матиме шанс вижити. Решту хворих на коронавірус везуть безпосередньо на станції паліативної допомоги, тобто туди, де люди просто помирають.
Увесь цей час медсестри та лікар_ки, які раз за разом наражають себе та своїх рідних на небезпеку заразитися високоінфекційним вірусом, працюють по 18 годин без вихідних, постійно перебуваючи на межі фізіологічного виснаження та психічного зриву. Крематорії працюють цілодобово, а труни складають штабелями. Міністр оборони Іспанії Маргарита Роблес повідомила, що спецпідрозділи військовослужбовців та надзвичайників постійно знаходять літніх людей, «покинутих напризволяще й померлих» у своїх будинках. У середині березня 2020 р. міжнародну громадськість шокували фотографії італійських військових конвоїв, що вивозили «надлишкові тіла» з міста Бергамо.
Виникли цілі черги на поховання, тоді як звичні похорони стали неможливими з огляду на карантин. У регіоні Ломбардія місцева газета L'Eco di Bergamo збільшила кількість сторінок з некрологами зі звичних 2-3 до 10 через надмір смертей і публікує по 150 некрологів на сторінці, причому 90% випадків пов'язані з коронавірусом. Оскільки хворі, яких теоретично можна було б вилікувати штучним насиченням крові киснем та іншими способами, не отримують такого догляду, то рівень летальності Covid-19 зріс до 10%.
Зрозуміло, що люди в Італії помирають не через високу летальність Covid-19 – їх буквально вбивають неолібералізація охорони здоров’я та заходи жорсткої економії ЄС. З точки зору медицини, переважна більшість смертей – це випадки, яким можна було запобігти. Практики сортування хворих на «жильців» і «нежильців» крають серця медпрацівни_ць, чиїм завданням є рятувати життя. Лікар_ки розповідають про медсестер, які «постійно плачуть, бо не спроможні врятувати всіх, хто цього потребує». Із розвитком подій і загостренням ситуації люди переживають усе так, наче вони опинилися в романі жахів «Протистояння» Стівена Кінґа або фільмі Стівена Содерберґа «Зараза».
Щодо по-особливому вразливої і нефункціональної системи охорони громадського здоров'я в США, яка залишає понад 29 млн людей без доступу до медицини, Енн Епплбаум пише в журналі The Atlantic: «Епідемії здатні оголити незручну правду про суспільства, яких вони торкнулися. Це й зробила теперішня епідемія, при тому вражаюче швидко… Американська неспроможність – це результат нашої дволикої системи охорони здоров'я, що водночас є і найкращою, і найгіршою у світі та просто не здатна на хоча б якусь подобу колективного загальнонаціонального реагування. Нинішня криза є результатом десятиліть недофінансування соціальних служб, знецінення управління в галузі охорони здоров'я та інших сферах і, перш за все, нехтування цінністю довгострокового планування».
Цей текст є частиною статті "Біо-економічна пандемія і західні робітничі класи".
Її повну версію англійською мовою можна прочитати тут.