Екологічний колапс, який ще називають кліматичними змінами і який ми зараз переживаємо, є прямим результатом несправедливого суспільного договору, у рамках якого ці нерівності формують наші соціальні й економічні відносини. Деколонізаційний погляд передбачає визнання того, що ми живемо у світі, де небілі люди, жінки, квір-особи й робітничий клас зазнавали і зазнають масштабної дегуманізації. Це означає, що ми не можемо заперечувати зв’язок між зміною клімату, трудовою експлуатацією небілого населення й жінок та торговельними правилами й економічними структурами, які відтворюють нерівність.
Деякі системні й концептуальні складові
Глобальний зелений новий курс, що враховує деколонізаційну й феміністичну перспективи, чинить опір расовим, ґендерним, класовим, кастовим і сексуальним нерівностям, на яких базуються колоніальні, неоліберальні і капіталістичні структури, системи і дискурси. Екологічний колапс, який ще називають кліматичними змінами і який ми зараз переживаємо, є прямим результатом несправедливого суспільного договору, у рамках якого ці нерівності формують наші соціальні й економічні відносини. Деколонізаційний погляд передбачає визнання того, що ми живемо у світі, де небілі люди, жінки, квір-особи й робітничий клас зазнавали і зазнають масштабної дегуманізації. Це означає, що ми не можемо заперечувати зв’язок між зміною клімату, трудовою експлуатацією небілого населення й жінок та торговельними правилами й економічними структурами, які відтворюють нерівність.
Структурний феміністичний підхід
«Феміністична коаліція за зелений новий курс»[1] сформулювала список із десяти принципів, які, на думку організації, має враховувати «Зелений новий курс» США. До цього переліку увійшли заклики протистояти інституційному патріархату й расизму, визнати системні утиски, відстоювати першочергове значення прав і лідерських структур корінних народів (що включає, зокрема, обов’язкове юридичне визнання земельних прав корінних народів), гарантувати вільну, попередню й усвідомлену згоду[2] та поважати права природи. Із цих положень, які створюють антипатріархальну платформу, було виведено три важливі принципи, що поглиблюють феміністичне бачення деколонізаційного й феміністичного глобального зеленого нового курсу. По-перше, структурний феміністичний підхід вимагає перейти від розгляду жінок як «просто» індивідів до ґендеру як системи, що структурує владні відносини. Такий підхід є критично важливим для феміністичного відгуку на кліматичні зміни й кліматичну несправедливість, укорінену в парадигмі глобальної індустріалізації та глобалізації (керованої чоловіками й опертої на використання викопних видів палива), що походить із Півночі. Феміністичний підхід враховує міжсекторальні фактори, пов’язані з економічним, соціальним, культурним і особистим простором. Наприклад, головними питаннями є доступ жінок до ресурсів, патріархальні інституції та норми, ґендеризовані аспекти громадського простору, жіночі праця й знання. Окрім того, феміністичний підхід стверджує, що науково-технологічний підхід у сфері захисту довкілля часто не зважає на наявну політику ґендерної нерівності.
По-друге, феміністичний базис має вирішальне значення для економіки піклування, тобто догляду – емоційного, соціального, психологічного й матеріального. Економіка піклування не лише підтримує економіку заробітної плати, але й виступає для неї найбільшим джерелом субсидування. Пандемія продемонструвала нам незамінність доглядової праці й оголила наслідки браку або незадовільної роботи державних служб, які підтримують доглядову роботу або самі її здійснюють. Здебільшого таке становище є результатом системної упередженості, за якої основна увага спрямовується на економію бюджету. Феміністична макрополітика відводить економіці піклування центральне місце – наприклад, через фінансову політику, яка дозволяє розширити державні послуги з підтримки жінок і дітей. Феміністичний глобальний зелений новий курс наголошує на важливості піклування загалом і прагне усунути наслідки обмежень, які на міжнародному рівні визначають фінансування соціальної та доглядової сфери.
По-третє, феміністичний базис наголошує на правах жінок – правах людини, економічних і соціальних правах. Конвенція про ліквідацію дискримінації жінок (КЛДЖ) і Пекінська платформа дій наголошують на дотриманні прав жінок. Наприклад, стаття 2 КЛДЖ зобов’язує всіма належними засобами домагатися усунення дискримінації жінок і дотримуватися принципу рівності й недискримінації. Пункт 258 Пекінської платформи вимагає від держав проаналізувати структурні зв’язки між ґендерними відносинами, довкіллям і розвитком, особливо зважаючи на такі сектори, як сільське господарство, промисловість, рибальство, лісове господарство, охорона навколишнього середовища, збереження біологічного різноманіття, клімат, водні ресурси й дотримання санітарних норм.
Екологічний колоніалізм
Історія екологічного колоніалізму включає систематичне витискання з колоній таких предметів торгівлі, як бавовна, цукор, деревина й спеції з метою меркантилістського накопичення. З настанням індустріальної революції на початку ХІХ ст. «викопний капіталізм» спричинив бурхливе зростання викидів вуглецю й посилив безперервне руйнування довкілля. Основа вуглецевої економіки – ефективна трудова субординація й концентрація виробництва в найбільш прибуткових місцях. Такі шкідливі для довкілля процеси, як забруднення повітря, ерозія ґрунтів, опустелювання, вирубка лісів і заміщення різноманітних місцевих промислів і виробництв монокультурним сільськогосподарським виробництвом, – лише кілька прикладів руйнівного впливу вуглецевої економіки на екологію. Не дивно, що кліматичні катастрофи, які ми спостерігаємо сьогодні, стають найбільшим випробуванням для тих країн, де колонізація знищила природні ресурси, змінила інфраструктуру й підважила традиційні моделі життя, що ґрунтуються на повазі до довкілля. Потужні корпорації та ринки, контрольовані колонізаторами, формують основу «глобальної економіки», що тримається на колоніальних стратегіях: викачуванні багатств, рабстві чи борговій залежності, деіндустріалізації, створення товарних та видобувних анклавів.
Сьогодні, через багато десятиліть після того, як колишні колонії отримали незалежність і стали національними державами, деколонізаційний глобальний зелений новий курс має запропонувати вихід із ситуації, у якій неоліберальна економічна ідеологія й практика, по суті, використовують державу для обслуговування ринку – за допомогою міжнародних інституцій і незбалансованих правил, політичних заходів і механізмів правового захисту. Неолібералізм ХХ ст. спирається не лише на знані основоположні принципи: лібералізацію, приватизацію та дерегуляцію, – але й на створення макроструктур та управлінських інституцій. Його мета – не вивільнення ринку, це лише риторика. Навпаки, неолібералізм прагне створити навколо ринку захисну оболонку й оберігати його.
Одне з головних завдань феміністичного й деколонізаційного глобального зеленого нового курсу, спрямоване на здолання гегемонічного спадку неоліберального економічного мислення, передбачає критику виробництва знання. Така критика базується на усвідомленні, що створення систем знання є ключовим засобом інституціоналізації, суспільної нормалізації та вкорінення структур нерівного розподілу влади. Панівна неокласична економічна концепція – лише одна з багатьох можливих теорій, присутніх у плюралістичному й гетерогенному полі. Ось чому нам слід запитати: хто саме виробляє те чи інше «знання», які особисті інтереси керують цими суб’єктами? Чию історію відтворено в підручниках, а філософії, теореми та методології – у шкільних та університетських програмах? Витоки комплексу «знання-влада», переконливо проаналізованого Фуко, можна простежити до століть інтелектуального нищення незахідних систем знання під тиском колоніального наративу про «цивілізування» Інших засобами модерну, науки й раціональності. Те, що впродовж останніх десятиліть студентів по всьому Глобальному Півдні знайомлять переважно з євроцентричною та неокласичною економічною думкою, свідчить про схожу логіку. Свідоме звернення до плюралістичного знання, методів і практики належить до фундаментальних засад деколонізаційного проєкту.
Пандемія коронавірусу спонукає до переосмислення ідеології, яка визначає роль держави. Сьогодні уряди перебувають у ситуації, яка вимагає від них виконання лідерської ролі. Вони вперше за кілька десятиліть мусять керувати своїми національними економіками, усвідомлюючи важливість координації та взаємопідтримки між виробничими секторами, працівни_цями ключових сфер, підприємствами, установами й державою. У рамках деколонізаційного глобального зеленого нового курсу держава повинна взяти на себе активну роль ініціатора розвитку[3], щоб гарантувати етичний суспільний договору, встановити межі й правила для управління ринком та забезпечити розподіл ресурсів, послуг і можливостей доступу, заснований на засадах антирасизму і фемінізму. Історія держав, які є ініціаторами розвитку, демонструє: ефективна й багатовимірна політика державного регулювання ринків здатна керувати економічним розвитком і змінювати баланс його результатів на користь більшої справедливості. Наприклад, через збереження у власності держави ключових секторів на зразок промисловості й банківської справи й використання державних ресурсів для задоволення соціальних та економічних потреб громадян.
Фінансовий простір з історичної перспективи
Різке збільшення державних інвестицій і фінансування у таких сферах, як адаптація до змін клімату та пом’якшення їхніх наслідків, інфраструктура й державні послуги, становить центральну передумову для глобального зеленого нового курсу. Пандемія COVID-19 призвела до вибуху світової бідності. За прогнозами Світового банку, щонайменше 500 млн людей опиняться за межею бідності до кінця 2020 р., а приблизно 60 млн загрожує крайня бідність. Якщо найбагатші країни витратили близько 10 трильйонів доларів США на заходи податково-бюджетного реагування, то більшість країн, що розвиваються, аж ніяк не володіють подібними фінансовими ресурсами.
Асиметричність доступних ресурсів вимагає політизації фінансового простору: слід розглянути історію викачування багатства чи грошей – від минулого до сьогодення. У 2019 р., спираючись на дані щодо оподаткування й торгівлі за майже два століття, економістка Утса Патнаїк підрахувала, що між 1765 і 1938 рр. Великобританія загалом викачала з Індії близько 45 трильйонів доларів. Для порівняння, ці 45 трильйонів (у сьогоднішніх фунтах стерлінгів) – сума в 17 разів більша, ніж нинішній ВВП Великобританії. Це не просто факт історичної несправедливості; такий перерозподіл багатства розпорошив капітал і ресурси по всій Європі, Північній Америці та інших колоніях, заснованих переселенцями, і створив умови для індустріалізації та економічного контролю. Ось чому Асад Реман з британської організації «War on Want» заявив на недавньому веб-семінарі, що «пандемізм – це колоніалізм», у тому сенсі, що відсутність фінансових ресурсів для боротьби з пандемією на Півдні безпосередньо пов’язана з колоніальною історією.
Сьогодні податкові зловживання з боку корпорацій та інші форми незаконних фінансових потоків перешкоджають проведенню перерозподілу та є формою чистого переміщення багатств, що є причиною економічної нерівності, у тому числі ґендерної. Звіт групи експертів[4] про незаконні фінансові потоки з Африки за 2015 р. повідомляє, що континент втрачає понад 50 млрд доларів внутрішнього доходу на рік в основному через ухилення від сплати корпоративних податків. Деколонізація цього відтоку багатства вимагає багатосторонніх зобов’язань і міжурядової податкової співпраці для протидії ухиленню від сплати податків та їхній мінімізації.
Боргова справедливість
Системна рівноправність неможлива без багатостороннього механізму реструктуризації боргів, спрямованого на подолання затяжної боргової кризи на Півдні, а також на негайне скасування боргів перед лицем нинішньої пандемії. Борговий тягар країн Півдня стрімко зріс після світової фінансової кризи 2008 р., значною мірою – через вибух заборгованості приватного сектору й державно-приватні партнерства, які створювали борги. Уже зараз багато фінансово найбідніших країн витрачають більше коштів на погашення боргів, ніж на системи охорони здоров’я або (в контексті пандемії) на державні послуги, від яких залежить порятунок життів. У цьому сенсі борги дійсно вбивають.
G20 та МВФ тимчасово звільнили найбідніші країни від виплати боргів. Наразі 41 із 73 найбідніших країн світу подали заявку на призупинення виплат; такий крок може заощадити до 9 млрд доларів. Однак угоди G20 та МВФ не поширюються на приватних кредиторів (як-от комерційні банки та інвестиційні фонди) чи багатосторонні банки розвитку (наприклад, Світовий банк). Відповідно, існує небезпека того, що найбідніші країни світу змушені будуть спрямувати свої нечисленні фінансові ресурси на виплату боргів кредиторам, серед яких є найбагатші у світі інвестори, а не на боротьбу з пандемією. Додамо, що країнам із середнім рівнем доходу, де проживає переважна більшість бідного населення світу, ніхто борговий тягар не полегшує. А що буде в 2021 р., коли завершиться період відстрочення виплат? Борги та відсотки за ними акумулюються якраз на той момент, коли пріоритетом буде реагування на середньострокові економічні виклики пандемії. Деякі прогнози змальовують тривожний сценарій боргової кризи, яка загрожує знищити економічні й соціальні здобутки багатьох років та приректи громади на довгі роки злиднів.
В умовах, коли найшвидший спосіб вивільнення грошей для урядів з обмеженими фінансовими можливостями – це скасування боргу, активіст_ки громадянського суспільства виступають за те, щоб призупинення боргових виплат було обов’язковим для всіх типів кредиторів, включно з приватними й багатосторонніми. Багаті країни впродовж десятиліть відмовляються формулювати програму реструктуризації боргів, базовану на оцінці прийнятного рівня заборгованості, виконану з урахуванням вимог щодо фінансування боротьби зі змінами клімату та оцінці впливу на дотримання прав людини. Деколонізаційний глобальний зелений новий курс має вказати на вихід із такого становища. Це вимагає створення потужного глобального й міжгалузевого руху за боргову справедливість і проти політики жорсткої економії. Він мав би об’єднати всі можливі кампанії, хай чому їх присвячено: клімату чи торгівлі, охороні здоров’я чи діяльності профспілок.
Відтворення політики жорсткої економії
Є великі побоювання, що пандемія призведе до відтворення жорсткої економії й втрати цілого десятиліття, як це трапилося в 1980-х рр. через програми структурної перебудови, що діяли у багатьох країнах та регіонах Півдня, а також через посилення активності приватних фінансових ініціатив. Нинішня ситуація сповнена іронії: з одного боку, пандемія максимально ясно демонструє, що зменшення фінансування, яке виділяється на державні послуги, веде до зростання бідності й смертності, з іншого – Міжнародний валютний фонд очікує, що, коли мине найгостріша криза охорони здоров’я, країни, які розвиваються, мають вжити заходів жорсткої економії з метою «стабілізувати показники заборгованості в рамках чіткої низхідної траєкторії».
Скорочення бюджетних видатків має високу суспільну ціну. Серед його наслідків – недостатньо розвинуті системи охорони здоров’я та освіти, зменшення доступу до найважливіших соціальних послуг, втрата засобів до існування в державному секторі, зростання кількості неоплачуваної праці та нестачі часу, особливо серед жінок. Коли держава зменшує бюджетні видатки, це часто призводить до урізання чи ліквідації якраз тих програм і послуг, що в першу чергу підтримують жінок, дітей, людей похилого віку, людей з інвалідністю, хворих, тобто групи населення, найбільш вразливі до коронавірусу. Навіть у країнах, які потерпають від крайньої бідності, часто під скорочення потрапляють насамперед програми соціального захисту, що являють собою надважливий засіб економічного виживання для маргіналізованих і вразливих людей.
Системна переоцінка норм і правил, за якими відбуваються обмеження видатків, фінансування за рахунок державного боргу й макроекономічне звітування, є життєво необхідною для порятунку становища у сфері державних послуг. Без цього постпандемійне відновлення, не кажучи вже про збільшення видатків для реалізації глобального зеленого нового курсу, не втіляться в реальність. Один із можливих підходів до деколонізації фінансових структур, які опираються на колоніальну історію, полягає в перегляді глобальних механізмів, які дисциплінують Південь за допомогою рейтингових і оцінювальних інструментів. Можна навести такі три приклади, як рейтинги ризиків, формовані агентствами з кредитного рейтингу; економічні звіти, що постають внаслідок спостереження МВФ за країнами згідно зі статтею IV; індекс легкості ведення бізнесу від Світового банку, який винагороджує країни за дерегуляцію законодавства про працю й національну політику, орієнтовану на «легке ведення бізнесу». Подібні інструменти конструюють ряд сигналів і символів, які визначають доступ до капіталу й інвестицій, включення у світову економіку та схвалення з боку глибоко нерівноправної системи управління.
Фінансизація чи стійкий розвиток?
Всесвітня продовольча програма ООН попереджає, що до кінця 2020 р. пандемія може викликати гострий голод серед понад 250 млн людей, а тим часом вісім найбільших корпорацій, які займаються виробництвом продуктів харчування та напоїв, з початку пандемії виплатили своїм акціонерам 17,6 млрд доларів бонусів. Цей трагічний прогноз – звинувачувальний акт проти нашої несправедливої системи продовольчої незабезпеченості; він свідчить про те, що фінансову економіку, яка досягла непомірно великого обсягу, і владу корпорацій слід стримувати за допомогою активного регулювання. Воно включає, наприклад, податки на фінансові операції, фінансове регулювання високочастотних спекулятивних операцій і глобальну заборону на продажі без покриття.
Зелена фінансизація включала такі ініціативи, як запровадження зелених облігацій, врахування витрат на охорону природи як часткового погашення заборгованості, інвестиції в соціальні зміни й створення відгороджених екосистем з метою компенсації викидів вуглецю. Згадані схеми перетворюють довкілля на товар і роблять його компонентом фінансової сфери, а також позбавляють сільські громади й корінні спільноти їхньої власності. Такі проєкти дозволяють великим промисловим компаніям-винуватцям забруднення платити відносно незначні збори за забруднення атмосфери й продовжувати вести видобуток копалин. А промислові джерела забруднення є дуже значними: 100 компаній відповідають за 70% світових викидів вуглецю. Технологічні заходи, прив’язані до сил ринкової економіки, не можуть бути рішенням цієї проблеми. Відбудова наших стосунків з довкіллям не може залежати від непередбачуваних та орієнтованих на потреби ринку фінансових показників, що ігнорують швидкість і тяжкість соціальних та кліматичних змін, які ми переживаємо.
Коли ми помилково применшуємо серйозну небезпеку потепління і розглядаємо цю загрозу як технічну проблему, котру можна вирішити за допомогою «зеленої економіки», ми деполітизуємо кліматичні зміни й екологічний колоніалізм. Технологічні розв’язки екологічних проблем дозволяють здійснювати тонкі політичні операції, які сприяють закріпленню й розширенню впливу ринкових сил. Це відбувається під виглядом нейтральної і технічної за своїм характером діяльності, позиціонованої як ефективна, дієва й раціональна. Організації, які займаються проблемами екологічної справедливості, б’ють на сполох: в основі пропозицій США та ЄС, які стосуються зеленого нового курсу, лежить зелена фінансиалізація.
Один із можливих шляхів – осмислення становища з погляду «систем споживання і виробництва». Ця концепція є ключовою для «Порядку денного на XXI ст.» й 12-ї цілі з переліку «Цілей сталого розвитку». Її суть – запобігти перетину планетарних меж. Глобальна Північ має скоротити споживання і зменшити свій вуглецевий слід. Стійке виробництво передбачає політичну волю до поступового припинення субсидій на видобуток викопного палива й переорієнтації державних видатків від фінансування військово-промислового й тюремно-промислового комплексу й субсидій для великого бізнесу до забезпечення суспільних благ. По суті, стійке споживання і виробництво пов’язані з переходом суспільства від капіталістичної та колоніальної логіки накопичення та експансії до
- продовольчої безпеки, яка досягається через стійке й органічне дрібне землеробство;
- сприятливих економічних і виробничих структур, як-от соціальний захист і загальний базовий дохід;
- гідної праці;
- відновлення природних ресурсів;
- представництва антирасистських і феміністичних сил в системі влади й управління, здійснюваного на засадах антирасизму та фемінізму.
Кліматичні репарації
Феміністичний і деколонізаційний глобальний зелений новий курс ставить у центр уваги кліматичні репарації та обстоює необхідність прогресу в цьому питанні. Заклики до виплати таких репарацій розвиненими країнами звучать уже давно. Мова про компенсацію за викиди вуглецю, переважна частина яких, як показує історія, припадає на розвинені країни, а також про відшкодування шкоди, завданої навколишньому середовищу протягом століть. Виплата репарацій за шкоду, заподіяну в минулому, і за шкоду, від якої довкілля страждає зараз, вимагає демократичного управління процесами забезпечення й використання коштів, а також чіткого розмежування між репараціями й потоками допомоги. Важливим є також поповнення Зеленого кліматичного фонду, необхідне для активізації боротьби з кліматичними змінами, мета якої – втримати збільшення глобальної температури в межах 1,5°C і виконання зобов’язань розвинених країн про щорічне фінансування цієї боротьби в обсязі 100 млрд доларів до 2020 р. Крім того, розвинені країни повинні внести свою обіцяну «справедливу частку» відшкодування за свою роль у загостренні кліматичної кризи в минулому.
Реконструкція поняття «людство»
Людство як колоніальний конструкт – це уявлення про раціонального й об’єктивного індивіда, відокремленого від природи та вищого за неї. Таким чином, на перший план виходять дві неправдиві тези, які набули поширення в ході історичного розвитку: природа проголошується «мертвою», а земля – «порожньою». Якщо земля порожня, то корінні й сільські громади можна переселити чи ліквідувати; якщо природа мертва, її можна експлуатувати, необмежено видобуваючи ресурси. Деколонізаційний етос передбачає відмежування від систем знань, які досі закорінено в декартівській парадигмі з її твердженням, що мислення передує буттю. Деколонізаційний дух також передбачає переосмислення уявлення про людство з врахуванням гносеологій усіх тих, хто живе на маргінесах, зокрема – корінних народів. Зрештою, новий «суспільний договір», в основі якого лежить етична орієнтація на міжсекторальну рівноправність і справедливість, є головним принципом деколонізаційного й феміністичного майбутнього. Відповідно, ідеться про трансформаційний зсув: утвердження деколонізаційного людства, яке буде світом, складеним із безлічі світів, де ієрархії панування буде зруйновано, а нову реальність формуватимуть новоявлені способи буття – взаємопов’язані та взаємозалежні.
Буміка Мучала – адвокатка, активістка й викладачка, займається питаннями міжнародної фінансової архітектури, феміністичної економіки й глобальної економічної справедливості. Має 20-річний досвід роботи в організаціях, які обстоюють глобальну справедливість; зокрема, працювала в «Third World Network», де займалася адвокацією та дослідженнями, пов’язаними з програмами ООН «Цілі сталого розвитку» й «Фінансування розвитку» і політикою Бреттон-Вудських інституцій. Наразі працює над дисертацією з політичної економії, досліджує глобальну нерівність, деколонізаційну і феміністичну теорії (університет «The New School», Нью-Йорк) та консультує організації з питань економічної справедливості та прав.
[1] Створена на початку 2019 р. коаліція організацій, що борються за права жінок і кліматичну справедливість. Детальніше на сайті http://feministgreennewdeal.com (прим. перекл.).
[2] Ідеться про концепцію ООН, яка передбачає згоду корінних народів на використання ресурсів і/або землі, яка їм належить. Детальніше тут: http://www.fao.org/3/a-i6190e.pdf (прим. перекл.).
[3] Держава-ініціатор розвитку (developmental state) – термін, який дослідники політичної економії використовують на позначення держави, що з метою розвитку активно втручається в економіку, здійснює макроекономічне планування й регулювання (прим. перекл.).
[4] Ідеться про звіт Групи експертів високого рівня з протидії незаконним фінансовим потокам з Африки. Детальніше тут: https://www.uneca.org/sites/default/files/PublicationFiles/iff_main_report_26feb_en.pdf (прим. перекл.).