Пер. з англ. Олесі Камишникової
Філософська праця видатної ямаської авторки Сильвії Вінтер демонструє, як чоловічі способи існування, названі нею Man1 і Man2 — тісно переплетені з імперським пануванням і колоніалізмом, — цілковито витіснили загальнолюдський спосіб існування. На думку Вінтер, Man1 постає з еволюцією християнства — коли воно перестає очікувати на кінець світу, який поклав би край гріховній Землі, а натомість починає обстоювати ідею люблячого Бога, який дозволяє людським істотам взаємодіяти зі світом навколо. Світ тепер можна пізнати, він надихає на великі імперські авантюри з метою дослідити все, що міститься на планеті, — і, звісно, на конфронтацію з усіма, хто перебуває поза межами християнського всесвіту. Відмінних від Man1 не визнають людьми: звідси витоки відомих дискусій про те, чи наділені душею темношкірі народи Карибського регіону й Південної Америки, чи можна їх теоретично визнати частиною людства. Man2, за Вінтер, ранжує форми людського існування у біологічну ієрархію — і люди кольору, знову ж таки, завжди опиняються внизу, тепер уже на підставі генетично детермінованих характеристик, які визначають певні групи як більш «людські», ніж інші.
Якщо творчість Рози Люксембурґ і підпорядковується єдиній темі, то такою темою є опір домінуванню Man1 і Man2 — те, що Вінтер називає «проблемою жанру» (genre trouble), радше ніж «проблемою гендеру» (gender trouble). Внесок Люксембурґ важливий тим, що для неї проблеми жанру й гендеру нерозривно пов’язані. Тож її міркування про практичну реалізацію соціалізму невіддільні від того, що Вінтер набагато пізніше назве викликом проти Man1 і Man2. Здійснений в ім’я загальнолюдського, такий виклик має звільнити людину від зв’язку з імперіалізмом, колоніалізмом і, звичайно, капіталізмом.
Роза Люксембурґ як етична феміністка
Я хочу показати Люксембурґ як етичну феміністку — феміністку в тому сенсі, який це слово має для мене. Фемінізм, за моїм визначенням, є не просто боротьбою за права жінок — хоча боротьба й має велике значення, — але й викликом проти Man, себто чоловічих способів існування, згідно з якими кожн_а з нас може опинитися поза межами гаданого людства. Ось моя основна теза: полеміка Люксембурґ щодо того, як нам уявляти соціалістичні перетворення, водночас кидає виклик як Man1 і Man2 загалом, так і расизму, вкоріненому в них обох. Фемінізм і антирасизм — не два окремі типи боротьби: їх пов’язує виклик проти Man1 і Man2. Люксембурґ значно випередила свій час закликами до солідарності із жительками Глобального Півдня. Утім, це природно з огляду на її твердження в «Акумуляції капіталу»: імперіалізм не є найвищою стадією капіталізму; він радше є підвалиною самого функціонування капіталізму. Але звернімося спершу до праць Люксембурґ, присвячених жінкам.
Люксембурґ погоджувалася з Шарлем Фур’є:
Сто років тому француз Шарль Фур’є, один із перших великих пророків соціалістичних ідеалів, написав такі пам’ятні слова: “У будь-якому суспільстві ступінь емансипації жінок є природним мірилом загальної емансипації”. Це абсолютно справедливо щодо нашого сучасного суспільства.
Вона невтомно виступала за загальне виборче право, яке, звісно ж, мало включати й виборче право для всіх жінок. Люксембурґ вказувала на класові відмінності між жінками: буржуазки є передусім споживачками — а отже, паразитками. Саме ці жінки мають класовий інтерес у голосуванні проти соціалізму. Водночас пролетарки, які за життя Люксембурґ отримали право об’єднуватись у профспілки й право на зібрання, продемонстрували політичну зрілість, яка зробила їх прихильницями соціалізму. Їхні голоси мали переважити голоси буржуазок. Люксембурґ добре усвідомлювала, що пролетаркам одразу кинеться в очі абсурдний факт капіталістичної реальності: виконувана жінками домашня праця позбавлена вартості для капіталістичної системи. Процитуємо Люксембурґ:
З такого погляду танцівниця вар’єте, яка змахами ніг загрібає прибуток у кишеню свого роботодавця, є продуктивною працівницею, а вся виснажлива праця пролетарок, жінок і матерів, яка відбувається в чотирьох стінах їхніх помешкань, розглядається як непродуктивна. Це звучить жорстоко й божевільно, але точно відповідає жорстокості й божевіллю нинішньої капіталістичної економіки. Ясно й чітко бачити нашу жорстоку реальність — найперше завдання пролетарок.
Домашня праця, або життя жінок за капіталізму
Як ми знаємо, феміністки-соціалістки вже давно закликають виправити описане вище абсурдне становище: те, що за капіталізму домашня праця вважається нічого не вартою. Однак Люксембурґ ніколи не підтримала б, наприклад, озвучувану деякими феміністками-соціалістками вимогу щодо оплати домашньої праці. Чому? Бо самі закони капіталізму прирікають цей задум на невдачу. В умовах капіталізму (тим паче неоліберального) плата за домашню працю є однією з найнижчих у неформальній економіці. Серйозні спроби об’єднати в профспілки працівн_иць догляду за дітьми теж наштовхувалися на труднощі через приватизацію цього типу праці. Власне, у 2003 році я й сама була залучена до спроби створити профспілку працівн_иць, які доглядають за дітьми; ініціатива належала лонг-айлендській організації «Work Place Project». Тому висновок Люксембурґ — що особливо помітно з її листів — полягає не тільки усуспільненні домашньої праці за соціалізму. За соціалізму слід буде повністю трансформувати структуру сім’ї, яка неминуче веде до пригноблення жінок. Незабаром ми ще повернемося до цього моменту, але наразі скажемо: з точки зору Люксембурґ, соціалізм передбачає радикальну трансформацію всіх людських стосунків, зокрема і стосунків з іншими істотами, нашими сусідами по планеті. А отже, як ми побачимо, Люксембурґ завжди наполягала, що після приходу до влади комуністична партія має впровадити наймасштабнішу форму демократії, яку лише можна собі уявити. У результаті, дійсно, усе на нинішній момент приватизоване буде усуспільнено — але спосіб втілення і результат цього усуспільнення залежатиме від волі мас у процесі творення ними людського світу. Звернімося знову до Люксембурґ:
В іпостасі сучасної пролетарки жінка вперше стає людиною, оскільки [пролетарська] боротьба вперше готує людей до участі у творенні культури, творенні людської історії. Для буржуазки, яка володіє майном, дім складає увесь її світ. Для пролетарки домом є увесь світ з його горем і радістю, холодною жорстокістю й неймовірним обширом.
Розі Люксембурґ, яка завжди пам’ятала про класові відмінності, феміністська дискусія 1990-х і початку 2000-х років щодо зв’язку між справедливістю й турботою видалася б непосутньою. Власне радикальне переконання в необхідності повсюдної трансформації еротичного не дозволило б їй ідеалізувати цінності, асоційовані з домашньою працею жінок у капіталістичній системі. Експлуатація є не меншим складником домашньої праці жінок за капіталізму, ніж турбота, і Люксембурґ описує життя жінок удома як «задушливе, нікчемне, жалюгідне й обмежене». Усі, хто бували на вулицях Нью-Йорка, знають: жінки кольору, особливо нещодавні іммігрантки, часто несуть тягар догляду за дітьми білих жінок, яким вдалося стати частиною капіталістичної економіки. Я вже зазначала, що приєднувалася до боротьби проти жорстокого поводження, з яким стикаються чимало таких жінок, беручи на себе функції догляду за дітьми та домашньої праці, завдяки чому буржуазки можуть долучитися до економічного життя.
Гендер, раса, клас
Для Люксембурґ класова солідарність завжди включала об’єднання з жінками Глобального Півдня, пригноблення яких становить невід’ємну частину імперського панування. Недивно, що Люксембурґ підкреслювала значення такої солідарності, з огляду на її твердження про неминучість імперіалізму — а отже, і війни — за капіталізму. Процитуємо її слова:
«Майстерня майбутнього потребує багатьох рук і сердець. Світ, переповнений жіночим стражданням, чекає на порятунок. Дружина селянина стогне, ледь не падаючи під життєвими тяготами. У німецькій Африці серед пустелі Калахарі біліють на сонці кістки беззахисних жінок-гереро, яких загін німецьких солдатів вистежив, схопив і прирік на жахливу смерть від голоду й спраги. З іншого боку океану, поміж високих скель Путумайо, на каучукових плантаціях, які належать міжнародним капіталістам, згасають зневажені світом передсмертні крики індіанок. Пролетарки, найбідніші з бідних, найбезправніші з безправних, швидше приєднуйтеся до боротьби за звільнення жінок і всього людства від жаху капіталістичного панування! У соціал-демократії вам відведено почесне місце. Гайда на передову, в окопи!»
Заклик до миру здатний породити солідарність між жінками, які живуть у метрополії, та жінками Глобального Півдня. Люксембурґ однією з перших усвідомила те, що Сильвія Вінтер згодом назве проблемою жанру: пригноблення чорних людей (і в цілому людей кольору) є не побічним наслідком капіталізму, а фундаментальною рисою класового панування, як і мілітаризм. Отже, расизм є невід’ємною складовою капіталістичного домінування — а тому не існує жінки, яка не зазнала б расиалізації. Спроби дебатів щодо первинності гендеру, раси чи класу суперечать як висновку Вінтер про те, що «чоловіче» заміщує «загальнолюдське» в капіталізмі й імперіалізмі, так і основоположній тезі Люксембурґ, що доки існуватиме капіталізм, доти існуватимуть війни й імперіалізм, тож боротьба з мілітаризмом повсякчас є частиною соціалістичної боротьби.
Тут ми повертаємося до причини того, чому я назвала Люксембурґ етичною феміністкою: антиелітаризм мислительки визначає її переконання про неприпустимість поділу людей на «золотих» та «срібних» — зокрема й неприпустимість ієрархії між народами. У Люксембурґ на цей антиелітаризм також спирається критика ідеї Троцького й Леніна про партію як авангард. Щоб очолювати рух, партія має бути безпосередньо причетною до щоденної боротьби народних мас. Люксембурґ справді визнавала потребу в партії і, навіть більше, у партійному керівництві — але за умови, що партія перебуватиме не поза боротьбою, а в її гущі. Саме тому Люксембурґ відкидала висунуту Володимиром Леніним концепцію централізації. Ось її слова:
Зізнаймося відверто: помилки, зроблені дійсно революційним робітничим рухом, з погляду історії є незрівнянно пліднішими та ціннішими за непогрішність найкращого “центрального комітету”.
Із сучаснішої психоаналітичної перспективи можна сказати, що критика Люксембурґ на адресу Леніна й Троцького з їхнім уявленням про партію та її відносини з масами ґрунтується на критиці фалічної фантазії. Така фантазія досить очевидна: крихітна група чоловіків здійснює верховну владу з метою уберегти невпорядкований рух від опортунізму й інших недоліків. Ця фантазія контролю водночас виявляє фалічний, а отже, чоловічий характер, і суперечить комплексній природі реального революційного руху. Звернімося знову до самої Люксембурґ: «…в цьому й полягає діалектична суперечність соціал-демократичного руху, хід розвитку якого цілком закономірно пролягає у фарватері між обома підводними каменями — між втратою масового характеру руху й зрадою його кінцевої мети, тобто між деградацією до становища секти та падінням до рівня буржуазного реформістського руху. Саме тому вважати, що революційну тактику соціал-демократії можна раз і назавжди визначити наперед, або ж що робітничий клас можна раз і назавжди вбезпечити від опортуністських відхилень, — означає схилятися до абсолютно антиісторичної ілюзії».
Люксембурґ розуміє: не існує універсального засобу, який захистив би той чи інший рух від опортунізму. Саме тому вона підкреслює, що уроки реального руху набагато цінніші, ніж найгеніальніші думки революційної інтелігенції, у тому числі Троцького й Леніна. Але це повертає нас до антиелітаризму Люксембурґ, який, як я хочу тут довести, невіддільний від її етичного фемінізму. Зрозуміло, що Люксембурґ – феміністка й соціалістка – вважала по-справжньому етичні відносини між людьми немислимими в умовах експлуатації. Невдовзі я повернуся до цієї думки, розглядаючи прихильність Люксембурґ до того, що видатна французька філософиня Анн Дюфурмантель називала силою лагідності. Серед іншого, силу лагідності пов’язано з ризиком, невіддільним від спроби жити справедливо в абсолютно несправедливому суспільстві.
Націоналізм, колоніалізм, звільнення
Хотілося б відзначити, що критика Люксембурґ стосувалася не лише підходу Троцького й Леніна до партійної організації, але й певних їхніх політичних рішень на базовому рівні, до яких вони вдалися після захоплення більшовиками влади в 1917 році. Як відомо, більшовики впроваджували політику національного самовизначення, котру гостро критикувала Люксембурґ. На думку мислительки, націоналізм — особливо після захоплення влади більшовиками — часто надавав переможеній буржуазії в країнах, які отримали «право» на самовизначення, прекрасну можливість прийти до влади у спосіб, що стверджував націоналістичне класове панування на противагу нещодавній революції. Думка Люксембурґ з цього приводу нагадує критику Франца Фанона проти націоналістичної буржуазії: під час боротьби за звільнення від колоніального гніту націоналістична буржуазія просто прагнула прийти на зміну білим правителям, при цьому жодним чином не протидіючи засадничим явищам капіталістичної експлуатації та колонізації. Тож національне самовизначення перетворювалося на порожню видимість, що її критикувала Люксембурґ: колишні правителі — білі чоловіки — часто зберігали економічний контроль над засобами виробництва. Визначний південноафриканський економіст Семпі Террбланш у своїй фундаментальній праці «Історія нерівності в Південній Африці: 1652–2002» показує, як трансформація Південної Африки не могла статися без докорінної реструктуризації економіки та демократичного контролю над нею.
Безсумнівно, Люксембурґ критикувала більшовицьку політику національного самовизначення частково через те, що розглядала такий націоналізм як невід’ємний елемент імперського мілітаризму. Зрештою, соціалізм повинен прагнути міжнародного рівня, федерації нового типу, в якій нації не пригноблюватимуть одна одну, а — лишається сподіватися — з часом сформують глобальну транснаціональну модель управління. Однак згадана вище політика — далеко не єдина, яку Люксембурґ не схвалювала.
Свобода й демократія
Як відомо, за кілька місяців до захоплення влади більшовики чи не найактивніше з усіх вимагали провести вибори до Установчих зборів. Вибори відбулися після їхнього приходу до влади. Ні інтернету, ні телебачення не існувало, а обмін інформацією між містами й сільською місцевістю проходив дуже повільно, тож багато виборців навіть не знали, що більшовики захопили владу. Як наслідок, більшовики не отримали сподіваної більшості в Установчих зборах — й у відповідь розігнали цей виборний орган, застосувавши військову силу. Ліквідація Установчих зборів проходила під гаслом «Вся влада радам». Однак згодом, коли ради стали надто незалежними, більшовики розігнали і їх. Як зазначала Люксембурґ, в умовах, з якими більшовики зіткнулися в Росії одразу після революції, їхній виборчий закон не мав жодного сенсу. Голосувати могли лише ті, хто жили з власної праці. Проблема полягала в тому, що багато потенційних вибор_чинь, які в іншій ситуації належали б до робітничого класу, з огляду на масове безробіття втратили право голосу. Люксембурґ стверджувала, що революціонер_ки мають іти на ризик — бо це таки ризик — і дотримуватися загального виборчого права, хоча визнавала, що певних представників правлячого класу на певний час можна позбавляти права участі у виборах. Але і Троцький, і Ленін зрештою дійшли висновку, що слід піддати сумніву сам механізм демократичних інституцій. Люксембурґ узагальнює позицію Троцького таким чином:
Тут ідеться вже про “механізм демократичних інституцій” як такий. Спершу слід заперечити: у цій оцінці представницьких установ проглядає дещо негнучка, схематична точка зору, яку історичний досвід усіх революційних епох незаперечно спростовує. За теорією Троцького, виборний орган увесь час свого існування відбиває розумовий стан, політичну зрілість і настрій своїх виборців такими, як вони були біля урни для бюлетенів. Тобто демократична установа начебто є відображенням народних мас наприкінці виборчого періоду, зовсім як Гершелів атлас зоряного неба, де небесні тіла постають перед нашими очима не такими, як є в момент спостереження, а такими, як були тієї миті, коли з безмежної далечини посилали до Землі свої світлові сигнали. Ця теорія заперечує будь-який живий духовний зв’язок, будь-яку тривалу взаємодію між виборцями й обранцями.
Люксембурґ ставиться до виборних органів зовсім інакше. Зрештою, більшовики очолювали рух за обрання Установчих зборів — а тоді ліквідували їх за допомогою збройної сили просто тому, що не змогли отримати бажане й здобути більшість. Люксембурґ не вважала, що Установчі збори повинні працювати в обраному складі, зважаючи на захоплення більшовиками державної влади. Але, з іншого боку, вона не схвалювала силового розгону зборів, не кажучи вже про огульні висновки Троцького щодо демократичних інституцій як таких. Натомість, стверджувала Люксембурґ, більшовикам слід призначити нові вибори й витратити необхідну кількість часу на організацію процесу, щоб схилити робітни_ць і селян_ок на свій бік. Історія, писала вона, спростовує висновки Троцького: навпаки, участь народних мас у виборах часто призводить до появи нових форм революційної свідомості. Підозріливе ставлення до демократії та демократичних інституцій було серйозною помилкою, рішення не проводити нових виборів до Установчих зборів — ще гіршою. Про висновки Троцького щодо «механізму демократичних інституцій» Люксембурґ казала:
Якраз навпаки! Саме пашіння жару революції створює ту тонку, чутливу та енергійну політичну атмосферу, в якій хвилі народного настрою і пульсація життя дивовижним чином миттєво впливають на представницькі установи. Завдяки цій обставині ми всі мали змогу спостерігати ефектні епізоди, що завжди супроводжують початкові стадії будь-якої революції: коли старі реакціонерські або дуже помірковані парламенти, обрані за старого режиму й на основі обмеженого виборчого права, раптом стають запальними й героїчними речниками повстання.
Критика, висловлена Розою Люксембурґ на адресу Троцького й Леніна у зв’язку з Установчими зборами та поглядом більшовицьких лідерів на демократичні інституції загалом, стосується не лише конкретних виборів до однієї установи. Вона вказує нам на глибинне розуміння мислителькою того факту, що насправді ми не маємо жодного уявлення про суть соціалізму і про те, наскільки радикальну трансформацію ми всі повинні пережити, щоб стати частиною соціалістичного суспільства. Вінтер переконливо демонструє, що ми фізично залучені до Man1 і Man2, до всіх тих форм елітарності, расизму й сексизму, через які Man1 і Man2 проявляються не як зовнішня ідеологія, а як матеріалізація реальних форм нашого співжиття і співпраці. Ленін вважав, що можна взяти жорстоку дисциплінарну структуру капіталістичної фабрики під свій контроль і з її допомогою змусити народні маси й робітників дотримуватися суворого виробничого графіка. Але Люксембурґ абсолютно з цим не погоджувалася: на її думку, мали змінитися і робота й організація робочого місця, і сім’я, і навіть сам спосіб нашого мислення й спілкування. За словами мислительки, для нас, тих, хто виросли в капіталістичному суспільстві, соціалізм є просто непізнаваним. Отже, рухатися вперед можна лише через створення максимально широких і радикальних форм демократії, які дозволять нам не лише спільно мріяти, але й спільно творити нові способи буття і життя. Інакше революцію задушить той самий Центральний комітет, який думає, що обстоює революційні принципи.
Як ми знаємо, Ленін дійсно вірив, що соціалістична держава буде просто капіталістичною державою, перевернутою з ніг на голову. Капіталістична держава пригноблювала робітничий клас. У соціалістичній державі пригнобленою є буржуазія. Якраз проти такої перестановки застерігав у своїх працях Фанон, критикуючи націоналістичну буржуазію і навіть найбільших борців визвольного руху. Саме через свою участь у збройній боротьбі такі люди не надто підходять на роль очільників нового революційного ладу. Насильство несе в собі небезпеку рефалізації, тобто повернення до фалічних практик: як-от чоловіки-мачо, які хизуються своєю зброєю.
З погляду Люксембурґ, основні демократичні права — свобода преси, свобода зібрань, право створювати профспілки — є абсолютно необхідними в процесі трансформування людства у вид, що живе поза відносинами експлуатації. Люксембурґ вірила, що свобода зовсім не є свободою, якщо її мають лише прихильни_ці комуністичної партії: вона закриває шлях до уявного і зводить нанівець зусилля зі створення нових інституцій, нових форм життя, гідних називатися соціалістичними. Слово самій авторці:
Свобода лише для прибічників уряду, лише для членів однієї партії, якими б численними вони не були, — це зовсім не свобода. Свобода завжди є свободою інакодумців. Не через якесь догматичне поняття “справедливості”, а тому, що без цієї основоположної характеристики політична свобода втрачає всі свої повчальні, корисні й очисні якості; вона сходить нанівець, коли “свобода” стає привілеєм.
Слід наголосити, що у цих словах Люксембурґ криється глибший сенс, аніж просте обстоювання, на перший погляд, суто буржуазних традиційних прав. Мислителька усвідомлювала: усі ми, хто жили за капіталізму, не маємо справжнього уявлення про те, яким може бути соціалізм, як він виглядатиме. Люксембурґ постійно наголошує на необхідності всеосяжної трансформації соціальних відносин, у тому числі сімейних та еротичних стосунків, а зрештою — нижче ми повернемося до цього питання — відносин із тваринами й усіма іншими істотами, разом із якими ми населяємо нашу маленьку планету. Ми можемо твердити, неначе матру, що нам потрібна радикальна трансформація всіх соціальних відносин — але про що саме йдеться? Правда в тому, що ми цього не взнаємо, поки не почнуться реальні історичні процеси, які оприявнять творчість народних мас на шляху до скасування капіталістичної експлуатації. Звернімося до слів Люксембурґ:
Теорія диктатури Леніна й Троцького спирається на мовчазне припущення, ніби революційна партія тримає в кишені готовий рецепт соціалістичного перетворення, який просто треба енергійно втілювати в життя. На жаль — або, можливо, на щастя — це не так. Майбутнє практичне втілення соціалізму як економічної, соціальної і правової системи цілком оповите туманом і аж ніяк не зводиться до простого виконання низки готових приписів. Наша програма всього-навсього містить кілька важливих орієнтирів, котрі вказують загальний напрямок пошуку необхідних заходів — орієнтирів, до того ж, переважно негативних. Таким чином, ми приблизно знаємо, що треба передусім усунути, щоб очистити шлях до соціалістичної економіки....
Люксембурґ продовжувала думку: концепція диктатури Леніна і Троцького протиставляє її демократії. Вираз «диктатура пролетаріату» вперше використав у своїх текстах про Паризьку комуну Фрідріх Енгельс. Безумовно, Паризька комуна включала найрадикальніші демократичні інституції, зокрема — усуспільнений догляд за дітьми, яким, проте, колективно управляли самі жінки-працівниці. Спосіб керування цими інституціями не менш важливий, ніж їхній «усуспільнений» характер. Комуна дійсно стимулювала творчий потенціал народних мас, які брали участь у її повсякденній діяльності. Упродовж нетривалого періоду свого існування Паризька комуна уособлювала перманентну революцію. Перефразовуючи Енгельса, який, можливо, говорив це іронічно (з огляду на всеосяжну демократію участі, втілену в щоденній діяльності Паризької комуни): «так і виглядає диктатура пролетаріату». Тому, з точки зору Люксембурґ, протиставляти диктатуру демократії — теоретична й практична помилка. Навіть більше: Люксембурґ вважала, що партійна централізація породжує корупцію — якщо вірність партії виступає підставою для надання привілеїв, це зрештою призведе до формування ієрархічних структур. Правильне рішення, на противагу політиці Леніна й Троцького, не може полягати в посиленні партійного контролю й використанні силових засобів на зразок введення воєнного стану. Революція має стимулювати ідеалізм своїх учасн_иць, а це можливо тільки тоді, коли творчість мас поважають, сприймаючи її як пульсацію самого серця революції. Разом із тим, варто пригадати, що Люксембурґ безперечно схвалювала сміливість і відвагу Леніна й Троцького, які захопили державну владу, щойно випала нагода. Вона спрямовувала свої зауваги двом товаришам. Закиди, що їх вона висловлювала, не були наївними. Вона усвідомлювала масштаб труднощів, із якими зіткнулися більшовики. Свою критику Люксембурґ засновувала на тому, що більшовики назвали чеснотою необхідну для досягнення соціалізму річ — а натомість за необхідні речі видавали загальну теорію.
Етичний фемінізм і сила лагідності
Але ось цікавіше питання: чому я вважаю критику Люксембурґ на адресу Леніна й Троцького феміністичною? Я стверджувала, що ця мислителька, за моїм визначенням, є «етичною феміністкою», бо всі форми, які відновлюють поділ людей на «золотих» і «срібних», у тому числі через правління елітарної партії, викидають частину людей поза межі визначеного людства. У цьому сенсі довіра Люксембурґ до мас — не лише соціалістичний, але й феміністичний принцип. Вона вбачала в соціалізмі нескінченну трансформацію, яка стосується всіх і перетворює нас із егоцентричних істот, якими ми стали за капіталізму, на людей, здатних жити разом, керуючись взаємоповагою й тим, що, слідом за філософинею Дюфурмантель, я називатиму «сила лагідності». Погляньмо, що Дюфурмантель писала про лагідність (яку вона у своїх працях розглядала не як філософську конструкцію чи соціологічну відносність, а радше як живе уявлення про можливість абсолютно іншого типу стосунків між людьми й світом, який ми населяємо): «Лагідність винаходить розширене сьогодення. Ми говоримо про лагідність і визнаємо її, даруємо її, отримуємо її, сподіваємося на неї. Ми називаємо так емоцію, чию назву втратили. Вона походить із тих часів, коли людство ще не відмежувалося від стихій, тварин, світла й духів. У який момент історії людство її усвідомило? Чому вона протистояла в ту епоху, коли життя й виживання були нероздільними?»
Етичний фемінізм — за моїм початковим визначенням — прагне до побудови ненасильницьких відносин з іншими. Але Дюфурмантель мислила складнішими категоріями, тому не могла просто підтримати етику ненасильства — іноді насилля становить трагічну необхідність, як показує досвід майже всіх колонізованих країн. Однак його не слід ідеалізувати чи розглядати як завдання крихітної групи чоловіків-мачо, які, за давнім зауваженням Фанона, беруть участь у процесі рефалізації. Вимріяний сценарій: ми забираємо фалос у білого чоловіка, і контроль над «власністю» отримує пригноблений колонізований суб’єкт — але при цьому чоловічої статі. Однак такий сценарій тільки мрією, власне, і є — до того ж, мрією, яка часто пропагує контрреволюційні погляди.
Коли я вперше писала про етичний фемінізм у збірці «Феміністичні суперечки», то зосереджувалася на вужчому питанні стосунків між людьми. Сьогодні, окреслюючи поняття етичного фемінізму, я включила б до нього описану Дюфурмантель силу лагідності. Лагідність і справді є важливою феміністичною відповіддю на критику марксизму з боку прихильн_иць постгуманізму. Вони докоряли марксизму, ніби він є однією з форм пихи гуманізму. Така критика підкреслює, що, перефразовуючи Маркса, «в умовах соціалізму природу буде олюднено, а людей оприроднено», а точніше: люди повернуться до невідчуженої творчості — індивідуальної та колективної. Отже, породженому капіталізмом відчуженню прийшов би кінець. Але основна увага при цьому, на думку критик_инь, приділяється стосункам між людьми; панування людей над рештою природи не ставиться під питання. Проте лагідність, якщо розглядати її як силу і, більше того, як реалізацію сили, пропонує нам зовсім інший підхід, який відкидає ідею людського панування над іншими формами буття, включаючи тварин. Відкидала її і Люксембурґ. Слово їй самій:
Я знаю, що для кожної людини, для кожної істоти її життя — це єдине надбання, яким вона насправді володіє; щоразу, коли ми байдуже вбиваємо муху, — зникає цілий світ. В її фасеткових очах кінець — усе одно, що апокаліпсис і кінець усьому живому. Ні, я розповідаю тобі про інших жінок ось для чого: щоб ти усвідомлювала власний біль і не ігнорувала його, щоб ти правильно розуміла себе й мала ясне уявлення про те, ким ти є. О, я добре розумію, що для тебе кожна чарівна мелодія, кожна квітка, кожен весняний день, кожна місячна ніч — втілення туги, потяг до найбільшої краси, яка лише є у світі.
Я згадую тут про комах, хоча Люксембурґ також чудово писала про загнаних до смерті волів, яких вона побачила на тюремному дворі й обняла. Але багато хто з нас бояться комах й ставляться до їхнього вбивства інакше, ніж до вбивства наділених свідомістю істот — наприклад, тварин. Приклад із мухою показує, однак, що Люксембурґ дивилася на це по-іншому. Процитуємо її знову:
Тепер у мене є робота, як і щоліта: треба стати на стілець і дістатися до верхньої рами, хоч яка та висока, дуже обережно взяти осу й випустити її на свободу, інакше вона битиметься об шибу до півсмерті. Вони мене ніколи не жалять; на природі вони навіть сідають мені на губи, і це дуже лоскітно; але я боюся заподіяти осі шкоду, беручи її до рук. Зрештою, мені все вдалося, і в кімнаті несподівано стало зовсім тихо. Але у вусі й серці досі сонячно відлунює її дзижчання. Гансику, будь веселим і щасливим, життя, зрештою, таке гарне! Оса ще раз це сказала, а вона знає, про що говорить. Найтепліші вітання твоєму старому й тітці. Р.
Дві наведені цитати містять приголомшливе свідчення того, що Дюфурмантель характеризує як силу лагідності. Для Люксембурґ, як вона неодноразово зазначає у своїх листах, ця лагідність невід’ємна від того, що означає бути людиною, від способу існування, який ми маємо втілювати навіть зараз, живучи в жорстокій реальності, що її Вінтер називала реальністю Man2. Таким чином, етичний фемінізм Люксембурґ є надзвичайно важливим елементом усіх її праць про націоналізм і мілітаризм, а також її уявлення про соціалізм, що кидає виклик не тільки капіталістичному варварству, але й елітарності, притаманній більшовицькій політиці під час Російської революції. Феміністичні переконання Рози Люксембурґ спонукають нас дивитися на поняття фемінізму набагато ширше, усвідомлюючи, що феміністичний рух аж ніяк не обмежується боротьбою за так звану формальну рівність, що він — частина нового, загальнолюдського способу існування, до якого можна прийти лише через революційну боротьбу. Ущипливі зауваження Люксембурґ про буржуазний фемінізм не слід сприймати як осуд фемінізму як такого. Натомість їх слід інтерпретувати як критику класових — і, так, расових — привілеїв жінок, котрі живуть у метрополії. Люксембурґ не дожила до боротьби трансгендерних людей, геїв та лесбійок за свої права — але, зважаючи на обшир її бачення, вона безперечно виступила би проти виключення поза межі визначеного людства тієї чи іншої групи людей через їхній спосіб еротичного або статевого життя. Уявляючи собі новий загальнолюдський спосіб існування поза обмеженнями того, що ми зі Стівеном Сілі назвали «безвихіддю чоловіка», Люксембурґ значно випередила свій час. Залишимо останнє слово за нею. Ось як, на її думку, ми чи не вперше можемо практикувати людське існування, звільнившись від чоловічих пасток Man1 і Man2:
Бути людиною означає, якщо потрібно, радісно кинути все своє життя “на гігантські терези долі” і водночас радіти сяйву кожного дня, красі кожної хмари. Ох, у мене немає жодних готових рецептів того, як бути людиною, я просто знаю, коли хтось нею є, і ти теж завжди це знала — тоді, коли ми годинами гуляли в полях Зюденде, а вечірній багрянець падав на пшеничні стебла. Світ такий гарний, попри всі його жахи, і був би ще гарнішим, якби в ньому не було слабаків і боягузів.
Друсілла Корнелл — американська філософиня і теоретикиня фемінізму.